Фото: CNN

26 листопада вся українська нація згадувала трагедію Голодомору. Цей геноцид, що загубив життя мільйонів невинних селян, торкнувся предків більшості громадян нашої держави. В Україні й закордоном панує туга – ставимо свічки, кладемо квіти, молимось за невинно убієнних. Та все очевидніше постає головне питання – чому це сталось? І чого хотіли кати?

А сталась трагедія тому, що в 1920 частина людей повірила большевикам, сприймали  московську отруту. І десять років комуністи вдавали з себе українців, нібито підтримували мову та культуру. Багато творців проявилось – і всіх їх розстріляли. А селян хотіли зробити перекотиполем, колгоспними рабами без роду-племені. Тому й виселляи українців до сибірів та казахстанів, а на їхнє місце завозили чужинців. Прагнули знищити серце народу – село, де зберігалась мова, релігія, культура. Лише держави не лишилось, то ж не стало оборони проти катів.

І знову окупанти, спираючись на завезене населення, частково на понівечених колоніалізмом манкуртів, хочуть знищити те, що вирізняє українців з безформної маси імперських підданих – мову, культуру, релігію. І державніть, яка покликана їх захищати. На жаль, цей ідеал не завжди працює. Найбільша загроза – всередині, у гнилих зернах тристолітньої окупації. Чому українські бібліотеки, музеї ледь животіють? Де підтримка книговидання? Чому більшітсь православних церков далі контролюються Московським партіархатом? І яке, врешті, становище з душею народу – його мовою?

Риторічні запитання не потребують відповідей. Хоча в 2014 ми стримали загарбника на зовніщньому фронті, всередині країни досі непохитні ментальні тенета. Московська література, стереотипи, кліше, більшіть інтернет простору – зав’язані на Кремль. Доки для освіченого українця залишаються найбличжими московські інтелігенти (з їхніми жартами, звичками, світоглядом), навіть на фоні польських інтелекуталів (що нібито з іншої планети – хоча здавалось би, теж з Варшавського блоку, і слов’яни-сусіди) – доти будемо культурною провінцією “русского міра”. Байдуже, в якій іпостасі – білій чи червоній. Навіть якщо російський режим засуджує якісь дії Леніна-Сталіна, відроджує пієтет до царизму – все одно  ніколи кремль не визнає відповідальності і спланованості Голодомору. Бо саме він став квінтесенцію всього того, що московська імперія принесла Україні – голод, смерть, страждання. Культурну асиміляцію, втрату єдності з центральноєвропейським простором.

І якщо ми не хочемо, щоб трагедія повторилась – маємо усвідомити відповідальність перед майбутніми поколіннями. Справжня помста катам нашого народу – коли їхні дії не дадуть в історії жодного ефекту. Вони хотіли зробити нас рабами – а ми вільні. Хотіли перетворити на яничар – а ми гордимось нашими предками. Хотіли перетворити на частину радянського народу – а ми зберегли нашу мову, нашу культуру – окрему ідентичність. Для цього треба прикласти зусиль, щоб кожен з нас розумів – наскільки він українець своїми словами, своєю думкою, своїми діями – настільки сильніша наша оборона. І тоді ворог зовнішній і внутрішній не знайде тріщини в єдиній колоні людей, що залишились на своїй землі, люблять її та обороняють.

Юрій Олійник

 

Facebook Comments