Своєрідним гніздом українофобів стало Міністерство внутрішніх справ. Представники мовної меншин, запрошені іноземні експерти – хто тільки не керує там. І більшість з них навіть не хочуть бодай починати розмовляти українською. Між тим Конституція наполягає, аби чиновник розумів державну мову. Рух захисту української мови неодноразово звертався до Міністра та його заступників з вимогою нарешті виконувати мовне законодавство, і не ганьбити українську державність на весь світ. Однак поодинокі відповіді залишаються відписками. Більше того, чиновники наполягають на нормальності російськомовного мовлення. Головним аргументом стає маніпуляція конституцією України та використання закону про державні мови, на який порядному патріоту посилатись було б незручно – його ж відмінила Верховна Рада. І лише політичне зволікання спікера вимагає громадськість вдаватись до альтернативних механізмів, зокрема чекати рішення Конститкційного суду.
Дійсно, в ківалівському законі йдеться про регіональні мови як такі, що ними розмовляє більше 10 % населення на певній території – угорська, болгарська та десяток інших мов. Російська виділена особливо. На цій підстав за часів Януковича ряд обласних рад півдня та сходу України прийняли росіійську я регіональну. Але після Революції Гідності одним з перших рішень Верховної Ради стало скасування ганебного закону. Те, що й досі ні спікер, ні Президент не підписали його – це хіба повага до народу, демократії? І крім юридичної законності, існує поняття політичної відповідальності.
Це якраз той випадок, коли поняття легальності та легітимності розходяться. Легальність – це відповідність діючим юридичним нормам, процес зміни яких можливий лише у виключно однозначно прописаний спосіб. Натомість легітимність – це підтримка народом цих норм. Якщо більшість проти якихось норм, проти рішень влади – то хоч би якими вони були легальними, вони не будуть легітимними. Тим більше що Конституція у преамбулі чітко говорить – джерелом влади в Україні є народ. Цей народ стояв на Майдані в тому числі проти закону ківалова-колєсніченка, і більшість українців наполягає на його скасуванні.
На додачу, і легальна сторона не так однозначна. Недарма Конституційний Суд розглядає питання про відповідніть цього нормативного акту Конституції. Його норми заперечують тезу про єдину державну мову, що міcтиться у Конституції. Та навіть українофобський закон обмежує використання регіональних мов окремими територіальними одиницями, де таке рішення підтримали відповідні ради на вимогу населення. Чи на загальноукраїнському рівні було таке рішення? Тим більше, що права регіональних мов не повинні суперечити розвитку державної мови – як наголошує та сама Європейська хартія регіональних мов, яку всує поминають адепти русского міра. Тоді яке право у державних чиновників центрального рівня нехтувати законодавством?
Посилання на Європейську хартію регіональних мов або мов меншин невалідне ще й тому, що остання спрямована на захист мов, що перебувають під загрозою зникнення. Такою в нашій державі є якраз українська, а російська – релікт колоніалізму на більшості території України (окрім поодиноких районів на зразок Путивльського району).
Не сумніваюсь – як тільки зміниться політична коньюнктура, ці самі люди будуть клястись у вічній любові до державної мови. Не можемо в черговий раз забути українофобії. Злочин має бути покарано!
Юрій Олійник
Друзі, ВО “Рух захисту української мови” закликає долучитися до пікетування Конституційного суду України 17 листопада з вимогою визнати антиконституційність ганебного, українофобського закону Колесніченка-Ківалова.
Не будьмо байдужими до болючих нацональних питань та плекаймо активну громадську позицію.
Приєднуйтесь до пікету!