1472798270-2237-foto-pavel-bagmut-ukrinform

Про стан української мови та проблему русифікації населення України розповіла Лариса Масенко.

 Лариса Масенко – відомий український мовознавець, доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», провідний науковий співробітник Інституту української мови НАН України. Фахівець у галузі соціолінгвістики, історії української літературної мови, стилістики, ономастики.

– Пані Ларисо, за два роки війни щось змінилося всередині української мови? Чи змінилася мовна поведінка?

– Всередині мови за два роки навряд чи щось суттєво змінюється. Мова – це стабільна система, і вона повільно змінюється. Хіба що з’явилося багато слів у зв’язку з конфліктом, з війною. Так, у розмовній мові вживають різні образливі вислови. З тієї сторони – «укропи», «майдануті» і т.д., а з нашого боку – «ватники», «колоради» тощо. На жаль, оця мова ненависті активізувалася. Під час війни це неминуче явище.

– Наша лексика «ненависті» значно слабша, ніж російська.

– Так. Російська пропаганда здавна побудована на брехні і має великий арсенал фальсифікацій, маніпуляцій і образ. Це ще традиція самодержавної імперії, а в радянській імперії брехня була генеральною лінією комуністичної партії. Треба звернути увагу й на використання в ній радянських елементів мови ненависті. Наприклад, «бандерівці», «хунта», «фашисти». Це ж суто радянська кадебістська риторика щодо українських патріотів, західноукраїнських повстанців, які боролись проти радянської влади до початку 1950-х років.

– Вичерпаний усередині України мовний конфлікт?

Навпаки – він загострився. Ми у 2000 році з соціологом Ганною Залізняк проводили дослідження мовної ситуації Києва. І, крім масового, у нас було й експертне опитування. Воно містило запитання: «Як ви вважаєте, якщо підвищать статус російської мови, чи збільшить це конфліктність мовної ситуації, чи ні?» Малася на увазі конфліктність у стосунках різномовних громад: українськомовних (Лариса Масенко тут і надалі замість «україномовні», вживає форму «украЇНСЬкомовні, як радить відділ культури мови Інституту Української мови НАН України – автор) і російськомовних. На масовому рівні люди не вважали, що це збільшить конфлікт, але всі експерти зазначили, що це надзвичайно підвищить конфліктність. Опитування пропонувало шкалу з максимумом у 10 балів, експерти прогнозували підвищення рівня конфліктності до 7-8 балів. І цей прогноз підтвердився із прийняттям закону Ківалова-Колесніченка, який необхідно скасувати, про що неодноразово заявляли фахівці – мовознавці, правники.

Закон фальшованим, підступним шляхом надав російській мові права, рівні з державною українською на більшій частині території України. Там було введено поняття регіональної мови. Зазначено, що якщо в якійсь області, районі, місті більше 10 відсотків населення говорить мовою, іншою, ніж державна, зрозуміло про яку йшлося Ківалову і Колесніченкові, то вже достатньо зробити її регіональною і надати їй всі ті права, що й державній.

І досі антиукраїнські сили його використовують проти української мови. Один із авторів закону Вадим Колесніченко зараз має російське громадянство. Як кажуть журналісти, він живе в Криму, він безперечно працював на ФСБ Росії. А закон його авторства і досі у нас дійсний.

І зараз я спостерігаю посилення конфліктної ситуації. У нас раніше не було на побутовому рівні гострих конфліктів між російськомовними і українськомовними громадянами. Але нині конфліктність посилюється – і не лише через закон Ківалова-Колесніченка, але й через війну.

Можна згадати, наприклад, останній конфлікт в Охматдиті на мовному грунті, коли художниця розмалювала в дитячому хірургічному відділенні стіни, намалювала рибок, а ті рибки підписала чомусь російськими іменами, та ще такими старовинними – Пелагея, Прасков’я, Марфа. Ці написи побачила одна письменниця і ввічливо написала художниці на Фейсбуці, щоб вона замінила написи на українськомовні, бо ж в Охматдиті лікуються діти з усієї України. Розгорівся скандал, письменниці довелося навіть звертатися в Міністерство охорони здоров’я, щоб воно втрутилося. Імена рибок нарешті замалювали, але конфлікт вийшов у ЗМІ. Культуролог із Педагогічного університету ім.Драгоманова збирала підписи на захист російськомовних написів. Ця ситуація показує вади нашої мовної політики, а власне, її відсутності. Таку ситуацію в інших країнах важко уявити, в державних установах, безперечно, написи мають бути державною мовою. Це не обговорюється.

– Чи ви бачите якісь зміни на краще?

– З’явилося багато громадських організацій, які своє завдання вбачають у захисті української мови, в нормалізації ситуації з вживанням державної мови.

Наприклад «Простір свободи», яким керує Тарас Шамайда, щороку проводить опитування, які показують, в яких сферах і в яких обсягах вживається українська мова. І в освіті, і в засобах масової інформації, і в книговиданні, і в побуті, в закладах харчування і т.д. До речі, це би мала робити держава.

До Дня Незалежності громадські активісти оголосили мово-марафон “Переходь на українську!”. Координує акцію студентка Могилянки Ярина Чорногуз. Активісти хочуть заохотити людей, тих, хто хоче, розмовляти українською не лише в офіційних ситуаціях, а і в щоденному спілкуванні. Це справді дуже важливо. Від того, чи вдасться нам змінити мовну атмосферу наших міст, залежить майбутнє української мови, а вона є основою держави.

Міське середовище навіть у тому ж Києві досі російськомовне, я вже не кажу про Одесу і Харків, де зовсім погана ситуація. А річ у тім, що коли мовою не говорять, то вона застигає і мертвіє. Вираз “жива мова” стосується саме тієї мови, якою розмовляють у щоденному житті. Якщо мовою не розмовляють, вона вмирає.

В такому кризовому стані зараз білоруська мова. Оце результат двомовної політики, тому що там була впроваджена російська як друга державна в 1995 році, коли провели референдум з цього приводу. І подивіться на їхній політикум, адже в Білорусі – президент, який зневажає білоруську мову. Відомим є висловлювання Лукашенка, що він вважає великими тільки дві мови – російську і англійську, а білоруською, на його думку, не можна сказати нічого поважного.

Українська мова, звичайно, у кращій ситуації. Ми маємо переваги порівняно з білоруською ситуацією. У нас є області Західної України, де українська мова побутує не лише в офіційній сфері, не лише в освіті. Вона поширена як мова спілкування в усіх середовищах. І наша мова має більшу культурну вагу. Це важливо для життя мови – її культурна вага, тобто скільки нею створено якісних творів.

Ну, з кіно у нас погана ситуація, але вона зараз покращується. Зараз вже виділені гроші на кіновиробництво, вже знімають деякі фільми, і я сподіваюся, що невдовзі у нас з’явиться більше гарних українських фільмів. А література у нас, до речі, розвивається дуже добре. Важливо, вона розвивається у багатьох жанрах. Але, звичайно, телебачення – це наша слабка ланка. А воно має найбільшу аудиторію.

– Це ви про те, що воно двомовне чи про те, що погана мова у дикторів.

– Опитування того ж “Простору свободи” показує, що на головних телевізійних каналах українська мова звучить значно рідше, ніж російська. Поширена також практика двомовних передач, змішування української і російської мов. Лінгвіст Юрій Шевчук, який викладає українську мову в Нью-Йорку в Колумбійському університеті, зазначає, що в жодній країні, навіть у тих областях, де поширені дві мови у вжитку, як наприклад у Каталонії або канадській провінції Квебек, у засобах масової інформації не практикують змішування обох мов. Одні канали говорять однією мовою, інші іншою. Оце змішування мов дуже шкодить саме українській.

– Ви робили опитування в 2000-у році. Тоді  половина Києва говорила російською. Зараз ситуація змінилася?

– Важко сказати без соціологічного дослідження, а держава на це не виділяє грошей. Треба провести ще раз опитування і порівняти. Але виглядає, що сьогодні ситуація трохи краща. Київ вирізняється серед інших наших мегаполісів тим, що тут більше половини осіб визначають себе двомовцями – вони вживають у побуті то українську, то російську. Прикро, що кількість українськомовних збільшуються дуже повільно,  якщо взагалі збільшується.

Наприклад, у Хельсінкі, коли витісняли шведську мову та впроваджували свою фінську, яка під час панування шведів була витіснена в сільські місцевості, за 20 років кількість людей, які говорили фінською, вже зрівнялась за кількістю з тими, хто говорив шведською. Мене дивує і засмучує те, що наша київська молодь, яка вже майже вся вчилася в українських школах і українською володіє, у побуті говорить переважно російською. Гадаю, що це вплив телебачення, ФМ-станцій, глянцевих журналів.

– Ви колись казали про те, що у нас є диктат російськомовних партнерів при комунікації з українцями. Мені здається, що мовна поведінка змінилася. Я знаю дуже багато російськомовних, які раді за нагоди перейти на українську.

– Війна змінила ставлення людей до української мови і впливає на мовну поведіку. Я згадувала про мовний марафон, там записалося тисячі людей. Переважно, це люди російськомовні, виявили бажання взяти в ньому участь також люди з інших країн.

Зараз з’явилося ще одне цікаве явище – розмовні клуби. Людині, щоб перейти з російської на українську, треба докласти певних зусиль, треба з кимось розмовляти. Необхідно знайти середовище, ти не будеш сам із собою розмовляти. У Києві такий клуб створила Марина Марченко за зразком англомовних клубів. Там збираються просто люди, і хтось із них на певну тему таку виступає, всі інші обговорюють. Там головний принцип спілкування – доброзичливе ставлення. Ясно, що коли людина починає говорити іншою мовою, вона робить помилки. І таку людину не треба весь час виправляти, до речі, як і дитину, коли та починає плутати дві мови, а треба заохочувати говорити українською, хвалити. І поступово людина опанує розмовне мовлення. До речі, активісти Мовомарафону визначили термін його тривання у місяць. За цей час людина уже більш-менш звикає до зміни мовлення.

– Зараз популярний проект Ореста Лютого «лагідна українізація», або «українізація на експорт» з використанням ненормативної лексики. Є дуже класні у фейсбуці, в соцмережах блогери, які пишуть українською мініатюри, це сучасні остапи вишні. Кожний статус набирає там протягом кількох годин по три тисячі прочитань україномовних, теж з використанням матерщини, ненормативної лексики.

– Знаєте, я, як лінгвіст, мала б сказати, що це дуже погано. Бо ненормативна лексика – це вульгаризація мови. Її вживають, її важко викорінити, але в основному це мова низів – бомжів, алкоголіків, декласованих верств. А щодо інтелігенції… Взагалі українська мова має багато лайливої лексики, як кожна інша, але загальновідомо, що мат до нас прийшов із російської мови. Згадаймо хоча б Шевченка:

«Саул прочумався, та й ну,
Як той москаль, у батька, в матір
Свою рідоньку волохату
І вздовж і впоперек хрестить».

А от у Росії навіть часом серед інтелігенції вважається певним шиком у розмові вставляти матірні слівця. Один росіянин, на жаль, забула його прізвище, згадував про епізод з його спілкування із Василем Стусом у таборі. Вони розмовляли, і той вжив за своїм звичаєм матюк. Стус зупинився і довго пояснював йому, що такі слова вживати не можна. Тут виявилася різниця у ментальності – російській та українській. Стус був носієм глибинного українського світогляду, і для нього це були неприпустимі речі.

А щодо Ореста Лютого, Леся Подерв’янського, блогерів, які вживають таку лексику, то я би сказала, що є одна обставина, яка виправдовує існування подібного слововжитку. Їхня творчість значною мірою є іронічним пародіюванням російської антикультури, а її можна спародіювати тільки її ж мовними засобами. Звичайно, це не має потрапляти в засоби масової інформації, на радіо, телебачення, матірні слова не можна популяризувати. Але прикро, що передача Ореста Лютого “Зелена лампа” недовго протрималась. Вона була розрахована на молодіжну хлопчачу аудиторію, яка не сприймає повчань і закликів любити співучу “солов’їну” мову, а от Орест Лютий може їх зацікавити. Хоча вживати матірні слова у цій передачі не було потреби, і не варто було це робити.

– Українська мова стала престижною?

– Вона стала престижною в студентських середовищах серед освічених молодих людей, які багато читають, знають українську культуру, історію України. Наші історики, до речі, дуже потужно зараз працюють і в Академії наук, і в університетах. Ця молодь, в тім числі з російськомовних родин, вже цілком свідомо переходить тільки на українську.

– Давайте поговоримо про новостворені українські серіали та сіткоми. Я дивилася один. Там, де головний герой не розлучається з горілкою. Чи сам по собі факт україномовного серіалу – це вже благо, незалежно від того, які образи там формуються, які сюжети там розвиваються?

– Є дуже загрозливе для масової свідомості явище. Коли серіали, створені в Україні, не можна вважати українськими. І їх багато. Наприклад, я вважаю таким злоякісним серіал «Віталька» на каналі ТЕТ, де головний герой грає суржикомовного придурка. Ця його скалічена мова і мова його матері, такої ж неповноцінної людини, асоціюється у глядача з українською. А всі інші персонажі говорять російською. Я не знаю, чи це зроблено зумисно, як маніпулятивну технологію, чи принаймні творці цього фільму так сприймають українську мову. В будь-якому разі, це приниження української мови і її дискримінація.

«Останній москаль» – те саме. Коли селяни карпатські показані мало не дикунами, в одязі, який вони ніколи не носять. Там на голові у жінок намітки, які носили в 19 столітті – й то не в Карпатах, а в центральній Україні. А головний персонаж – хлопець, що приїхав із Москви, – сучасний, модно одягнений, звичайно ж, російськомовний, який вигідно вирізняється на тлі дикуватих українськомовних селян.

За цією ж схемою був створений серіал «Рюрики», що йшов на ІСTV, з тої ж серії шоу «Від пацанки до панянки» та інші. Розумієте, оці всі серіали, які показують, що українська мова – це мова персонажів убогих, недалеких, погано одягнених, на фоні успішних, сучасних, урбанізованих російськомовних – це дуже успішна підступна маніпулятивна технологія, яка формує у глядачів відповідне ставлення до української мови як відсталої, несучасної, у порівнянні з повноцінною російською. Така телепродукція впливає на підлітків, на молодь, а це ж основна телеаудиторія. У тих, хто некритично ці телевізійні картинки сприймає, безперечно, фіксується у свідомості, що російська мова престижна, а українська не така. Можливо, саме тому значна частина молоді не хоче говорити українською. Серіали і різні шоу привчили їх ставитися до української мови як до меншовартісної порівняно з російською.

– Скажіть, а які помилки усного публічного мовлення політиків і, скажімо, телевізійників вам найчастіше кидаються у вічі?

– Під впливом російської мови у нас зникають в усному мовленні деякі типові українські риси. Наприклад, поширилась форма «по містам, по селам». Але ж треба «по селАХ», «по містАХ». Але уже майже всі, зокрема депутати ВР, вживають оцю російську форму замість української.  Або всі кажуть уже «приймаю участь», тоді як треба «беру участь». Кличний відмінок зникає, звертаються “Олександр”, а не “Олександре”. Не відмінюють чоловічі прізвища на о: “промова Ющенко”, а не “Ющенка” і т.д.

На жаль, не приживаються і звертання «пан, пані». Радянська оця система знищила ці звертання, а вони необхідні у неформальному міському спілкуванні. Оці звертання в транспорті – «мужчина, женщина» – такі недолугі. А звертання «пан, пані» об’єднало б нас у цьому із західними слов’янами – чехами, словаками, поляками. До речі, ви знаєте, етимологи вважають, що слово “пан” в українській мові вживалося раніше,  ніж у польській.

– Ви не вважаєте, що має бути створена якась інституція, де-факто – мовна поліція, або Інститут української мови, але з якимись повноваженнями, щоб слідкував: за чистотою, за тим чи унормований правопис вживається чи ні, за вивісками?

– Безперечно інституція із ширшими повноваженнями потрібна. Ми про це багато писали, і це, до речі, введено в концепцію державної мовної політики. Така інституція є в усіх країнах, навіть там, де немає таких постколоніальних проблем.

Таку інституцію мовжна назвати по-різному – центром, комітетом з державної мови, але вона обов’язково повинна мати контролюючі функції, стежити за виконанням 10 статті Конституції, норм дотримування державного статусу української мови. У нас досі такого центру немає, і тому у нас так повільно відбувається утвердження української в її об’єднавчій функції.

У Латвії, в Литві, Естонії у перші ж роки незалежності створили такі центри й органи мовної інспекції. У Латвії, наприклад, закрили радіостанцію, яка в основному говорила російською, там навіть можуть забрати ліцензію у фірми або власника магазину, якщо він не має документа про те, що склав іспит з латвійської.

Така інспекція, наприклад, перевіряла би заклади вищої освіти. Тому що навіть у Києві, як кажуть мені студенти, у Політехнічному інституті чимало лекцій читають російською мовою. За 25 років викладачі уже могли б опанувати українську. Якщо ж викладач принципово не хоче читати лекції українською, то його треба замінити, тим паче, що за ці роки вже виховані молоді кадри.

Що ж до культури мовлення, то при міській адміністрації має бути організована така дорадча служба, куди б кожна людина – бізнесмен, власник магазину, якогось іншого закладу міг прийти й порадитися, чи правильно він написав, наприклад, вивіску або текст реклами, оголошення тощо. Тоді не було б численних помилок у рекламі, назвах.

Маємо в тій же столиці абсолютний безлад у міському ландшафті. В цій сфері також ігнорується норма про державний статус української. Повно російських назв – всі оці “Імперії мєха”, «Катюші», «Пірожкові Ніколай», але ж цього не має бути. І все тому, що немає такої інституції, працівники якої примусили б власника замінити назву або вивіску на українську, а інакше платитиме штраф. У Литві жоден закон в Сеймі не проходить без мовної експертизи.

– Ви знаєте, я якось слухала російське телебачення в Інтернеті. Вони публічно плакали, що втратили Україну через те, що гуманітарний блок віддали письменникам, і ті її підло українізували. Тож є позитивні зміни?

– Звісно. В містах та взагалі по Україні збільшилась у рази кількість українських шкіл. І в тому ж Києві багато російськомовних батьків відвели дітей в українські школи без всякого спротиву. Вже немає цензури, ми об’єднали нашу літературу з літературою діаспори. Скільки заборонених творів уже опубліковано, прекрасних наших прозаїків, поетів 20-х років, які належали до розстріляного відродження і в радянський час були заборонені.

Ми маємо культуру, якою можемо пишатися. Єдине, що треба – це краще поширювати її, популяризувати на тих же телеканалах, на основі цих творів робити вистави, кінофільми – взяти хоча б драми Лесі Українки. Це ж вершинні твори світової літератури!

Знаєте, у нас в Могилянці вчився японець Йосінарі Харада, який вивчив українську мову і дуже її полюбив, до речі. Коли він прочитав драми Лесі Українки, то був вражений. Ви не уявляєте, казав він, яку маєте геніальну поетку, подібної немає в світовій літературі. Він переклав японською кілька драм Лесі Українки. Йосінарі вже повернувся додому, але сподіваюся, що він продовжує цікавитись українською культурою і перекладами. Безперечно, ми маємо багату культуру, якою можемо пишатися.

– Останнє запитання вже точно. Що, по-вашому, первинне – україноментальність чи українськомовність для формування ідентичності? От, наприклад, Володимир Константинов з Криму збудував українську гімназію в Криму, але потім був реалізатором анексії Криму.

– Константинов не творив кримську гімназію, а заробляв на її будівництві. Творив її інший, підприємець приватний. Той заснував у Симферополі знамениту українську гімназію. Ми колись туди їздили ще з покійним Анатолієм Погрібним. Тоді, у 90-х почалась антиукраїнська кампанія в кримських ЗМІ. Проросійські газети лякали кримчан такими бздурами, буцімто російськомовні діти, які вивчатимуть українську, стануть розумово неповноцінними. У нас в Могилянці вчилось кілька студентів, випускників цієї гімназії, це були найуспішніші студенти. Гімназію одразу розформувала окупаційна влада.

– І все ж: українськомовність чи україноментальність.

– Ні, це не можна протиставляти, це глибоко пов’язано. І наша мовна політика, яка, сподіваюсь, все ж буде впроваджена замість закону Ківалова-Колесніченка, має бути спрямована на те, щоб українськомовні та українськоментальні стали в нашій країні більшістю.

Лана Самохвалова

Facebook Comments