dovzhenko-oleksandr-petrovych_2

Олександр Довженко про українську мову і культуру цитати зі щоденника.

Заговорили про словник український і про історію. Боже ж ти мій! Двадцять п’ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду і племені. (13.IV.1942. — С.133)

Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. /../ А що ж таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу. В університеті розмовляли (по-українському) тільки початківці і поети. Решта вся по- руськи (російською. — Л.К.), на радість Гітлеру. А як «професор» С. нажився на «фашистському» письменнику Стефанику! (14.ІV.1942. — С.135-136)

Ось і Россош, істинно російське місто, де населення чомусь розмовляє по-українському. Кілька сот літ ніяк не встигне причаститися, ну та вже, здається, досить, вже діти всі говорять по-російськи. /../ Сьогодні у мене відбувся чудесний діалог з сестрою хазяйки. — Скажіть мені, чому у Вас в Россоші так багато говорять по-українськи або на українсько-російському жаргоні? — Так, тут багато хто так говорить… — Вони українці? — Ні, українці там, в Харківській і Полтавській областях, а у нас не українці. Це хохли. Ми їх хохлами звемо. Тут їх багато, більше половини населення. «Слава богу, подумав я, не перевелись хохли в руській землі. Так було, є і так буде». От уже справді — «законы святы, да исполнители их лихие супостаты». Цікаво, що в Россоші української мови чути багато більш, ніж було в Києві. Отаке-то. (2.VI.1942. — С.190-192)

Був у Ворошиловграді інститут імені Шевченка, звичайно, з викладанням руською [російською. — Л.К.] мовою, в якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Таких других не було і нема у всій Європі. (22.VII.1942. — С.211)

Перейменування міст є покажчиком нашої поверховості і нешанобливості. Цікаво, що перейменування йде по імені героїв, часом скандально-невдалих. Отже, міста вже‚ як і прізвища на «ов»,,‚ на «град» і на «ск». Не краще хіба і не достойніше було б не імена міст зміняти, а прізвища героїв по назві міста, тому Марина Осипенко Бердянська багато краще звучить, ніж місто Осипенко, бувший Бердянськ. Сього, здається мені, нігде у світі нема. (21.ХII.1943. — С. 247)

Дорого б я дав, коли б довідатись: чи знає Сталін, що на Вкраїні вищі школи давно вже переведено на руську [російську. — Л.К.] мову, що таким чином українська середня школа мусить також зникнути як непотрібна, безперспективна і що се взагалі нічого спільного з ленінською національною політикою не має. Що се є обман народу і всього світу. Гвалтування народної душі і насмішка над його історією, життям і попрання елементарних його прав. Хочу вірити, що не знає. (5.01.1947. — С.335)

 

Цитовано за виданням: “Довженко О. Україна в огні. Кіноповість, щоденник”. – К.: Рад. письменник, – 1990 рік.

Матеріали зібрала К. Ленець

 

Facebook Comments