Фото: hromadskeradio.org

Сергій Оснач

Ніщо так не підтверджує ефективности технології російщення, як російськомовні громадяни з українськими прізвищами, котрі це російщення заперечують. Є такий анекдот: якось мене намагався загіпнотизувати один гіпнотизер, але в нього нічого не вийшло, й тепер я завжди глузую з нього, коли приходжу щосереди мити його тачку. Так і тут.

Українці споживають російський культурний продукт, самі його продукують, спілкуються цитатами з російських фільмів і літературних творів, і російською доводять росіянам, що вони нам не брати й не один народ. Розумієте, у це важко повірити. У це майже неможливо повірити. Тому росіяни й не вірять і лізуть сюди “рятувати” нас од “хунти” й “тимчасового божевілля”. І так триватиме доти, доки мова в нас буде “не на часі”, доки будуть проблеми, “важливіші” за збереження ідентичности.

Втім, можна зрозуміти тих українців, які стали носіями російських культурних кодів, уважають російське частиною себе й тому всіляко опираються відродженню української мови. Тут якраз усе логічно: людей перепрошили й вони захищають свою нову ідентичність. Значно важче зрозуміти тих українців, які визнають факт російщення, розуміють, що російське їм не рідне й що потрібно повертатися до свого, але чомусь хочуть відтермінувати це якнайдалі або й перекласти проблему на своїх дітей. Три роки!

Три роки українські вояки тримають оборону, щоб у тилу всі могли неквапно прочитати Антоненка-Давидовича. Чи багато прочитали? І не прочитають, допоки українська в Україні не є обов’язковою. Саме тому потрібен закон, який поверне українську мову в суспільне життя й зробить її потрібною та доступною. Але найважче зрозуміти тих українців, які зберегли українську ідентичність, але не можуть назбирати нещасних 25 тисяч голосів під петицією за #ЗаконПроМову5670.

На запитання, чи підписали ви петицію, за них ніби відповідає лічильник підписів на сайті Верховної Ради: “Да какая разніца!”

Петиція, покрокова інструкція

 

Facebook Comments