glasses-on-document-bp

Роман Андрусяк

Незабаром минає три роки, відколи Росія, загарбавши Крим та розв’язавши війну на Донбасі, розпочала неприховану агресію проти України. Дивно, та сумнозвісний русифікаторський закон про мови (більше відомий як закон Колесніченка – Ківалова), що був 2012 року протиснутий в парламенті з низкою процедурних порушень, аж дотепер не скасовано.

Нагадаю, що в лютому 2014 року, одразу після повалення режиму Януковича, парламент таки проголосував за його скасування, проте виконувач обов’язків президента Олександр Турчинов відхилив дане рішення, аби не загострювати ситуацію в умовах агресії РФ, що починалась. Тоді, очевидно, це мало сенс, проте сьогодні, здається, настав час вернутися до перегляду мовного законодавства.

Власне, крига у цьому питанні скресла. 17 листопада Конституційний суд врешті-решт приступив до розгляду закону КК на предмет відповідності Конституції (подання від нардепів лежало понад два роки, чекаючи на свою чергу). 14 грудня відбулося друге засідання КСУ з цього приводу, під час якого було заслухано доповіді експертів. На черзі – заслуховування свідків, котре має пройти на початку 2017 року. Зважаючи на безпрецедентні порушення, яких припустилися під час «ухвалення» того закону, є сподівання, що КСУ має всі формальні підстави для визнання його неконституційним, навіть не переходячи до розгляду по суті.

Скасування закону КК є вкрай необхідним і нагальним. Очевидно, що доти, доки він залишатиметься чинним, упосліджене становище української мови в Україні не буде подолано. Україна потребує нового закону про мови, в якому державний статус української мови був би не тільки задекларований, але й забезпечений низкою норм (в тому числі позитивно-дискримінаційного характеру). Це цілком адекватна й нормальна політика держави, котра тривалий час була колонію Російської імперії.

Утім, навіть за умов дії русифікаторського закону впродовж 2016 року Україні вдалося – точково – але зміцнити законодавче становище української мови в окремих царинах суспільного буття. Варто спинитися на цих перемогах, надто тому, що частина з них залишається побажаннями на папері й не завжди виконується на практиці. Привернімо увагу.

Радіо

До 8 листопада поточного року, який добігає кінця, український радіоефір становив невід’ємну частину російського. Якщо говорити про мову пісень, то на більшості провідних радіостанцій домінувала російська, на меншій частині – англійська. Тим часом, аби почути бодай одну українську, потрібно було просидіти біля приймача кілька битих годин. Як показували моніторинги активістів, в 2011-2015 роках частка пісень українською мовою коливалась на провідних станціях між 2 та 5%.

Ясна річ, що це не лише ставало фатальною перешкодою для розвитку вітчизняної пісенної культури, але й створювало щонайсприятливіші умови для русифікації цілої України. Що вже казати про південь чи схід України, якщо навіть у Львові а чи Тернополі по радіо переважно лунала російська мова. Як наслідок – і в нічних клубах, і на караоке, і в закладах харчування тотально домінувала російська «попса», «клубняк», «шансон» тощо. На загал це призводило до переконання, що сучасних та молодіжних пісень українською мовою не існує, а, отже, сприяло зміцненню почуття меншовартості української пісні (культури, держави). Складалося враження, що пісні українською – це або народний, або дуже альтернативний (андеграундний, нішевий) жанр, яким годі потикатися на мейнстрімні канали комунікації (радіо й телебачення). Зрештою, у кінцевому підсумку це вело до стирання межі між Росією та Україною, розмивало культурний код та ховало нашу країну в «русском мире».

Саме тому 8 листопада 2016 року, коли набули чинності квоти для україномовної пісні на радіо (на рівні 25% ефіру), можна вважати важливою віхою у відродженні української мови. Завдячуючи пильності активістів, котрі першого ж дня дії закону, а тоді ще впродовж листопада та грудня провели низку моніторингів радіостанцій, а також твердій позиції Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, котра зі свого боку засвідчила намір безумовно карати порушників, можна наразі стверджувати, що радіостанції закону дотримуються. Зрештою, в цьому легко можна переконатися, увімкнувши одну з провідних радіостанцій та уже незабаром почувши пісні українською мовою. На жаль, поки що укладачі плей-листів вдалися до ротації добре відомих гуртів і виконавців (часами йдеться про композиції початку 2000-х, а то й 90-х), а проте хочеться вірити, що незабаром «зелене світло» буде запалене й перед новими іменами. Принаймні, закон створив всі умови для цього.

На загал далекосяжні наслідки від запровадження квот (а з 8 листопада 2018 року квоти зростуть до 35%) можна порівняти з запровадженням 10 років тому україномовного дублювання в кіно. Сьогодні російська мова майже витіснена з великих екранів (в 2016 році частка стрічок російською мовою в кінотеатрах України становила мізерні 3%), і нині вже ні в кого немає сумнівів, що українська мова є природною для кінозалів. Так буде і з радіоефіром.

Кіно

Цього року було ухвалено важливий закон, котрий створив передумови для зміцнення позицій української мови не лише в іноземних фільмах (через дубляж або закадровий переклад), але й у вітчизняних стрічках. До останнього часу національним фільмом вважалися всі стрічки, вироблені в Україні – незалежно від мови, якою їх було знято. Відтак, частину фільмів та серіалів в Україні знімали російські компанії – ясна річ, російською мовою – і в українських залах вони могли йти російською мовою із українськими титрами.

Після внесення уточнень до дефініції «національний фільм» таким вважається лише стрічка, що знята українською мовою як базовою. Саме такі фільми відтепер зможуть претендувати на державне фінансування. А державне фінансування нині, як ніколи, поважне. Цьогоріч Державне агентство з питань кіно профінансувало українські стрічки на понад 200 млн. доларів, а в 2017 року на українське кіно виділено півмільярда гривень. Боротьба за ласий пиріг державного фінансування, поза сумнівом, спонукатиме авторів фільмів підлаштовуватися під умови, встановлені законодавцем.

Наразі невирішеним лишається лише питання із серіалами. Законодавство не передбачає державне фінансування багатосерійних телевізійних фільмів, тому вони створюються приватними телеканалами, котрі обирають мову на власний розсуд. Утім, як зазначив в одному з недавніх інтерв’ю голова Держкіно Пилип Іллєнко, Державне агентство планує ініціювати законодавчі зміни в цій царині, тож цілком імовірно, що в 2017 або 2018 році під державне фінансування потраплятимуть і серіали. Чекаємо на важливе рішення, котре сприятиме українізації телеефіру.

Державні чиновники

Ще один важливий законопроект – Про державну службу – стосувався мови державних чиновників. Його було ухвалено наприкінці 2015 року, проте він набув чинності в травні 2016 року. Згідно із цим законом, мовою чиновника за замовчанням – будь-де в Україні – є українська. У разі, якщо відвідувач звертається до чиновника іншою мовою, той має право перейти на мову відвідувача. Проте на звернення українською зобов’язаний відповідати винятково державною мовою.

На жаль, саме у цьому випадку маємо справу з невиконанням закону. По-перше, внесені зміни до закону, вочевидь, не донесені до чиновництва належним чином. Цілком імовірно, що частина чиновників про них не чула; можливо, не сприймає як обов’язкові до виконання. Звісно, це залежить від керівництва, котре на місцях подеколи відверто саботує дані зміни. В кожному разі маємо справу з системними порушеннями закону – особливо на сході та півдні країни. Разом із тим, наявність закону дає громадянам підстави вимагати дотримання їхніх прав та покарання чиновників за невиконання закону.

Санкції за невиконання – це, власне, те, що конче слід передбачити в новому законі про мови, котрий, сподіваюся, незабаром буде розроблено та ухвалено. Якщо в ньому не будуть передбачені механізми дотримання законодавства, то його можна буде легко саботувати.

 

Facebook Comments