Авторка: Лариса Громадська
Джерело за активним посиланням на сайті Україна Молода

Сергій Василюк відомий шанувальникам не лише як лідер і засновник гурту «Тінь Сонця», автор і виконавець власних пісень, він — відомий громадський і політичний діяч, автор просвітницького проекту «Видатні українці».

Наша розмова з музикантом — про патріотичне виховання, культуру, мову і, звичайно, про особисте…

Протистояння України і Росії протягом 900 років

— Сергію, хто вплинув на твоє виховання, на світогляд? Що зробило зi звичайного киянина українського націоналіста?
— Спочатку це був батько. А потім я шукав сам… 
Коли я ще вчився у школі, то слухав різну музику, яка мені подобалася. Але мені хотілося слухати сучасну якісну музику, мене це надихало. Перші 10 років гурту «Скрябін» — це особлива сторінка в історії нашої музики, яка представляла для мене живу українську мову. Відчувалося, що вона рідна для виконавців, і це мене підкупляло…
Був період, коли я дуже захоплювався запорозьким козацтвом. У студентські роки мав можливість глибше вивчати історію. Я часто ходив із першим томом «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького, і в будь-який вільний час читав його. Згодом почав більше цікавитися націоналізмом. Мені було цікаво відкривати для себе більше про відомих українців.
Зокрема, мене дуже зацікавили непересічні постаті, такі, як Міхновський, Микола Лисенко, Євген Чикаленко… Приклад їхнього життя надихає, є взірцем. Можливо, саме під впливом Яворницького мене потягло до концептуально патріотичної музики. Хоча я не можу сказати, що мене виховувала винятково патріотична музика. Один мій знайомий якось сказав, що дитині достатньо змалечку вкласти певні цінності, і далі вони вже для неї будуть аксіомою, орієнтиром, якого вона триматиметься у своєму житті.
— Як ти ставишся до питання мови, яке сьогодні є особливо актуальним?
— Сьогодні багато хто спілкується російською мовою навіть принципово, вважаючи, що так теж правильно. І навіть якщо він цікавиться історією України і вважає себе українським патріотом, то для мене це абсурд. Наприклад, у школі я мало знав про українських героїв, але при найменшій нагоді заговорити українською, я заговорив. При найменшій нагоді заспівати українською я заспiвав. Бо все-таки Україна починається з мови.
Зараз, можливо, ми проходимо такий складний етап, коли ствердилась наша державність, але ми приносимо у жертву свою культуру?.. Але головне — не про­йти точку неповернення, щоби ми дійсно були нацією повноцінною серед інших. Бо, виходить, стільки років ми боролися за свою незалежність, зараз захищаємо її під час війни, але якщо ми не будемо берегти свою культуру, не будемо її вважати однією з найвищих цінностей, то будемо не повноцінною нацією без рідної мови, а нацією, яка спілкується мовою іншого народу, який є для нас іще й історичним ворогом. Це дійсно абсурд.
— Чому навіть у період війни люди не хочуть цього усвідомити?
— Війна триває, але навіть багатьом військовим не прищеплені ті цінності, про які я говорю. З одного боку, вони захищають країну, але це не значить, що вони цікавляться захистом національних цінностей. Поки що мова для них не є цінністю. Для них цінність — це державний кордон, майбутнє їхніх дітей. Але для підтримки свого бойового духу все більше військових починає цікавитися історією і культурою України. Головне, що ми сьогодні маємо захищати, — не стільки європейськість, скільки українськість. Саме це мені б дуже хотілося доносити до своїх слухачів, у тому числі й до військових. Тому важливо організовувати не лише концерти, а й просвітницьку діяльність серед наших захисників.
— Ти постійно їздиш з виступами на війну. Що найбільше запам’яталося?
— Звичайно, незабутньою є перша поїздка. Це відбувалося у квітні 2014 року, коли «ДНР» іще не було. Мій друг запросив до себе в Амвросіївку для того, щоб зробити концерт і пізнавальну лекцію для бійців. Це були призовники зі східних областей. Я побудував свій виступ так, що між піснями  розповідав  про протистояння України і Росії протягом 900 років: від нападу Андрія Боголюбського 1169 року до історії ХХ століття.
Розповідав про таких українських політиків, які вірили у єдність із Росією, але потім у ній розчаровувалися або платили своєю кар’єрою чи навіть життям. Тут варто згадати і Богдана Хмельницького, й Івана Мазепу, і Петра Шелеста… Я відчував, що слухачам було цікаво. До мене вони ставилися потім позитивно, але до подій на Майдані — негативно.
Сьогодні українцям на сході треба відчути, що їхня країна могутня, i вона розвивається, що вони — частинка великої амбіційної країни. І поки Україна не стане такою, вони будуть тяжіти до Росії. Мене цікавить, як простими словами достукатися до українців і пробудити в них національницьку і державницьку амбіцію. Піснями це нібито і виходить, але не повною мірою, відчувається, що потрібні ще якісь аргументи.

Важливо, щоб українською спілкувалися в побуті

— Ти спілкуєшся винятково українською мовою, хоча народився у російськомовній родині…
— Так, до 1990 року, тобто до 7-річного віку, я розмовляв російською. Під впливом подій, які тоді відбувалися в Україні, мій батько вирішив, що мене треба теж навчити української мови, що ми перейдемо з ним на українську. І синхронно відбувалося те саме із моїм двоюрідним братом Олексієм Василюком і його батьком. І ми вже переучували своїх україномовних бабусю і дідуся по батьковій лінії, які до нас говорили російською. Десь до 2001 року я повністю перейшов на українську. Зізнаюся, винятком була моя бабуся-росіянка по маминій лінії, з якою я до 2010 року говорив російською
.
Бажано, щоб наші родини переходили на українську в побуті. У нас же виходить часто навпаки: нібито рідна мова — українська, а коли вони виходять на вулицю, то говорять російською. Це демонструє для росіян, для прихильників «русского міра» меншовартісність і показує, що їхня пропаганда перемагає.
Для декого дуже важко змінити свій образ: він був усе життя російськомовним, а тут перед друзями стає україномовним. Але це можна пояснити, зрозуміти: їхній друг змінився. Це не завжди приємно. Я, наприклад, з деякими друзями синхронно перейшов на українську мову, а для декого це було дещо насторожено.
— Твоя дружина з Білорусі. Якою мовою ви спілкуєтеся вдома?
— Так, моя дружина з Білорусі. Вона вивчила українську дуже швидко. Ми спілкуємося винятково українською, вона ніколи не переходить на російську мову в Україні. Для мене певною мірою дивно, що моя дружина навіть зi своїми білоруськими подругами говорить українською.
— Коли вперше взяв до рук гітару? І як сталося, що життя своє пов’язав із музикою, хоча за освітою ти вчитель географії та англійської мови?
— Я не закінчував музичної школи. Змалку мені хотілося співати. Батько записував, коли мені було ще три роки. Співав я і в школі; часто мене запрошували на сольні виступи з хором. У мене в родині завжди всі співали; гарний голос у мами, батька, бабусь і дідусів. Батько грає на гітарі. Та в його репертуарі переважно туристичні пісні у бардівському форматі. Я ж більше захоплювався рок-музикою, потім електронною. І в дитинстві бажання навчитися грати на гітарі не було. Грати я навчився після школи. Якраз того літа, коли треба було готуватися до вступних екзаменів, я вчився грати на гітарі. Хоча в університет я також вступив.
— Гурт «Тінь Сонця» у своєму репертуарі має інтелектуальну музику. У чому полягає завдання інтелектуального року?
— Звісно, у кожного гурту має бути свій почерк. Інколи ми уточнюємо, що граємо рок з елементами народної музики. Наприклад, пісня «Козаки» доволі легка, а альбом «Буремний край» — уже важчий рок, але не перевантажений, а більш насичений у звуковому спектрі. Звичайно, ми ставимо перед собою і виховну мету. Намагаємося писати інтелектуальні тексти, які будуть підштовхувати людей замислюватися над чимось. На мою думку, це дає добрі плоди. Але цей шлях тяжчий, в Україні зараз слабо поширена інтелектуальна музика, а більш популярна романтична, розважальна.

Дуже цікавить… підземний світ

— Чи пишеться лірика у цей буремний для країни час?
— Звичайно. Є нові пісні, деякі зараз у процесі написання. Можливо, треба розробити якусь романтичну, ліричну програму. Звичайно, це інша публіка…
— Чим ти, окрім музики, етнографії та історії, захоплюєшся ще?
— Мене дуже цікавить підземний світ. Я бував у дренажній системі, у недобудованих станціях метро. Цікавить географія і краєзнавство. Малі річки Києва мене приваблювали з дитинства. Я колись зi своєю бабусею ходив і шукав місце, де впадає річка Совка у Либідь. Витоки Либіді містять багато загадок…
Думаю, можна було б спробувати на прикладі якогось навчального закладу зробити реформу навчання так, щоб географію, історію, мову, літературу, біологію поєднати в один загальний предмет, а математику, геометрію, фізику і хімію перевести в інший сукупний предмет. Щоб було два предмети з багатьма розгалуженнями, але які би були взаємопов’язані. Думаю, це більше розвивало б дитину. Це би передбачало багато дослідницької роботи, мандрівок…
— Чи віриш ти у здійснення бажань? Про що мрієш?
— Я останнім часом людина більш прагматична. Віра у свою мрію наближає тебе до здійснення цієї мрії. Але не факт, що ти здобудеш цю мрію. Але якщо не будеш до неї прагнути, то нічого і близько не здобудеш. Наприклад, коли я починав створювати гурт «Тінь Сонця», то розраховував на значно більший успіх, вважав, що це створить певний бум на українське… Я прагнув створити якісну альтернативу російським інтелектуальним рок-гуртам, які були популярні на початку 2000-х у Києві. Але, за моїми спостереженнями, українці не дуже цікавляться такою музикою. На жаль, навіть у період революцій ХХІ століття українців цікавить романтичний, розважальний, легкий напрямки у музиці.
Звичайно, ми досягли деякого успіху, але всі 18 років це наполеглива робота… Я хочу, щоб у кожному куточку України був серйозний попит на інтелектуальну музику. Є дуже шановні, професійні колективи, але вони практично не виступають, тому що на цю музику немає попиту… Є тривожні сигнали, наприклад, у Львові люди можуть розкупити квитки на Потапа і Настю, незалежно від того, зірветься їхній концерт чи ні, а патріотичні гурти туди просто не приїжджа­ють, тому що не збирають такої кількості слухачів.
Виникає питання: де ж той феномен патріотичного краю?..
Мені дуже хочеться, щоб амбіцій українськості у нашого народу було набагато більше, ніж прагнень до Євросоюзу чи НАТО. На жаль, я часто стикаюся з тим, що багато хто обмежується таким рівнем мислення: москалі вороги, а ввійдемо у Євросоюз — і все у нас буде добре. Взагалі, часто про культуру не йдеться…
— Що таке щастя?
— Щастя. Мені дуже сподобалося визначення: «Щастя — це коли твої бажання збігаються з твоїми можливостями». Я не можу сказати, що всі мої бажання збігаються з моїми можливостями, але в цілому — я щаслива людина. Звичайно, мені хочеться більше давати і своїм рідним, щоби більше вдавалося у творчості. Тому є до чого прагнути — і це добре.
Facebook Comments