За часів Радянського Союзу нам усім втовкмачили в голови, що українська мова – селянська, груба, вторинна, немодна. Навіть люди, які приїжджали з україномовних регіонів до столиці вчитись чи працювати, переходили на російську, щоб не вирізнятись. Не кожен мав внутрішню силу протистояти режиму, оточенню, керівництву. Та це й подекуди було небезпечно. В роки незалежності люди поступово стали усвідомлювати себе в мові та мову в собі. Когось змінила Помаранчева революція, багатьох спонукав змінюватись Майдан 2013-14 років.

По-перше, справді у багатьох українців загостились патріотичні почуття, бажання себе ідентифікувати, якось окреслили для решти країн, хто ми є. Це така внутрішня мотивація, що рухає людьми і змушує їх вчитись, покращувати мовлення, ставати мовним середовищем і підтримкою для інших. По-друге, є закони: квоти на радіо й телебаченні, обов’язкове знання мови для держслужбовців, обслуговування в закладах харчування тощо. Є купа активістів, що контролюють це, вимагають української мови в інструкціях, меню, програмах, версіях сайтів.

Текст філологині, авторки практикумів української мови Solovei Міра Кім.

Джерело – Обозреватель

Facebook Comments