vinnichuk

Проблема застосування ембарго щодо російських книжок викликала дискусії і сварки, а за ними ще й появу улюбленого дітища совка – колективних листів. При чому, як це вже увійшло у звичай, підписантів агітували по телефону. Так що один з них мені признався, що самого тексту не бачив і не второпав, що підписує.

Тотальне ембарго дійсно викликає певні застороги, але ніхто тотального ембарго не пропонує. Мова про заборону ввезення книжкової продукції саме тих видавництв, які клепають антиукраїнську макулатуру.

Отже, побоювання російськомовних і окремих україномовних інтелектуалів, що вони втратять доступ до високохудожньої та наукової літератури, яка перекладається у Росії значно більшими обсягами, марні. Видавництва, які щедро продукують низькопробні бойовики про війну з Україною, цієї літератури й так не друкують, зате в Росії пильно стежать за тим, як у нас розвивається ця дискусія, і відразу дають команду «фас» стосовно прихильників ембарго. Платні агенти шукають, де можуть вкусити і кусають.

Зокрема, на минулому Форумі видавців якісь мутні псевдонаціоналісти влаштували перед Палацом мистецтв пікет проти видавництва «Фоліо». Причина дуже проста: саме Олександр Красовицький є ініціатором ембарго. Отже постало завдання – знайти у що вчепитися. І вчепилися в невинну книжку про Крим, написану ще до анексії і про події, які відбувалися переважно за дитячих років автора. Книжки вони, звісно ж, не читали. Пізніше було зафіксовано роздавання грошей за участь в пікеті.

Особисто для мене ембарго на російську книжку цілком зрозуміле. Було б дивно, якби під час Другої світової німецькі книжки поширювалися в країнах, з якими Німеччина воювала. Інша справа, що, на жаль, в Україні видання книжок, як і фільмова продукція, ніколи не цікавили можновладців. Пріоритетом у них завжди був спорт і російськомовна попса.

Тому ми й відстаємо від сусідніх країн у розвитку книговидання, в перекладах класики, сучасної літератури та наукових праць.

Якщо брати мене, то я від тотального ембарго щодо російської книжки не постраждав би жодним чином, бо волію читати польською і чеською, а польські і чеські книжки уже дешевші, ніж російські. Крім того ці мови на мене не впливають настільки агресивно, як російська, ба більше – збагачують, бо словотворення у нас схоже.

В рамках Книжкового Арсеналу в суботу відбувся дискусія про долю російської мови та культури в Україні «Чи можлива глоссектомія?» Цей загадковий термін означає відрізання язика і українською мовою не несе у собі жодного підтексту. Зате російською підтекст очевидний – відсікання мови. Цікавий нюанс – українською цей термін з одним «с», але в україномовній програмі Арсеналу з двома. Така собі дрібничка доволі характерна для невизначеного стану української мови.

І хоча йшлося про відсікання російської мови, як «мови ворога», то очевидним є факт, що насправді відбувається якраз відсікання української мови. Особливо після Майдану, коли російську було проголошено мовою Майдану і навіть фронту. Відтак вона здобула певні моральні преференції, з якими кожен україномовний змушений миритися.

І ось яскравий приклад. Іду я зранку в суботу повз Софійську площу, на якій встановлено на металевих каркасах величезні писанки. Кожна розмальована якимись чудернацькими узорами, більшість з яких ніколи не були присутні на писанках, зате трапляються навіть ісконно русскіє, хоча в Росії ніхто яєць не розмальовував. Серед тих писанок повно дітей у вишиванках, а масовік-затєйнік на русском язикє командує цими дітьми, як їм рухатися. Отакий це «празднік укрАінскай пісанкі».

Під час згаданої дискусії прозвучали речі, які не раз, як «вагомий» аргумент використовували наші політики: ось, мовляв, навіть Шевченко писав російською. Так ніби він це робив добровільно, а не примусово.

А далі  уже перескочили на тему декомунізації і можливості зберегти пам’ятник Щорсові. А оскільки Щорс великою мірою міфічна особа, було запропоновано навіть рятівний підпис на постаменті – «Героєві фільму Довженка».

І дарма, що йшлося про пам’ятник ворогові. Знайшлося навіть ще одне тлумачення, що це ж була громадянська війна, тобто Щорс все ж таки наш. Не біда, що воював на боці агресора.

Чому ж тоді вся преса УНР писала тільки про «Московсько-українську війну» і подавала вісті з «Московсько-українського фронту»?

Громадянську війну вигадали, щоб приховати російську агресію, як зараз під терміном «АТО» приховують справжню назву події – Другу московсько-українську війну.

А пам’ятник Щорсові можна вивезти за місто і створити заповідник для подібних шедеврів соцарту. Як і багато інших мистецьких пам’ятників епохи колоніалізму.

Таким чином з’ясувалося, що подекуди ця дискусія відбувалася не між україномовними і російськомовними українцями, а таки ще й з російськомовними українцями імперської закваски, для яких усі маркери русского міра й досі дорогі. В тому числі й міф про громадянську війну і непорочність російської культури, яка нічого не крала. Останнє було камінчиком у мій город, бо якраз я писав про вкрадені росіянами українські казки.

Дивно, що факт, відомий російським науковцям, невідомий був окремим дискутантам, хоча досить було б зазирнути в збірники казок Афанасьєва, де немало власне казок українських, але фігурують вони, як російські.

Виходить, що до якогось порозуміннями між обома фронтами інтелектуалів ще далеко, але віриться, що наступні покоління справляться з цим далеко успішніше.

Юрій Винничук, ZBRUC

Facebook Comments