оьр
Іван Ющук, український мовознавець, перекладач, член Всесвітньої української координаційної ради, лауреат премій ім. Бориса Грінченка та Івана Огієнка.

“Не досить назвати мову державною, треба, щоб вона і справді була такою, як це в країнах Європи. У перші роки незалежності в державних адміністраціях були представники “Просвіти”, які стежили за дотриманням мовного режиму, – каже відомий мовознавець професор Іван Ющук. – Чому б цю традицію не відновити?”

– У деяких столичних школах на уроках вчителі, учні розмовляють українською, а на перерві – поганою російською. Багато хто з чиновників лише під час нарад говорить рідною мовою. Коли ж змінимося?

– Повинні бути створені всі умови, які сприяли б утвердженню української мови як державної. Чиновник, якщо він хоче бути державним чиновником, має володіти й користуватися державною мовою, інакше йому не місце в державній установі. Не повинно також бути шкіл, у яких усе навчання ведеться тільки іноземною, тобто російською. На моє переконання, треба щоб запрацював єдиний мовний режим у школах. Навіть за радянських часів так було: якщо школа україномовна – усі мають говорити українською. Я вже тривалий час б’юся над цим питанням, писав навіть міністру освіти. Не може ж панувати оця вседозволеність – “что хочу, то и делаю”. На жаль, міністерство не реагує… У багатьох вишах, скажімо, у Київському політехнічному університеті низку предметів викладають російською. Бо викладачам так зручно, бо у них є конспекти тридцятирічної давнини. І вони по них читають про… найновіші досягнення науки. А інші кажуть, що, мовляв, “очень тяжело переходить на украинский язык”.

Основна роль у мовному вихованні має належати пресі. До речі, коли Павло Скоропадський став гетьманом України, наступного дня було закрито всі російськомовні газети. У нас зараз – засилля російськомовної преси, деякі газети роздаються безкоштовно. Звичайно, люди беруть, бо дармове, але забувають, що безкоштовна їжа тільки в пастках.Чужа мова отуплює мозок.

– Ми знаємо, що ви закінчуєте укладати Словник української мови шостого століття. Розкажіть, будь ласка, про цю працю.

– До 5-6 століття предки слов’ян жили на території між Дніпром і Карпатами, ця територія вважається прабатьківщиною слов’ян. До того часу тут була більш-менш однакова мова. Я вивчав словники верхньословенської мови, чеської, словенської, сербської і хорватської. Колись у цих народів було дуже багато спільних слів. Зібрав 12 тисяч слів, уже впорядкував 310 сторінок, до кінця року планую закінчити цю кропітку роботу, їй віддав три роки.

– Деякі вчені ставлять під сумнів об’єднання української, російської, білоруської мов у одну східнослов’янську підгрупу. Ви з ними погоджуєтеся?

– Звичайно, що цих мов не можна об’єднувати в одну підгрупу. Українська мова не може належати до східного слов’янства. За своєю фонетикою вона більше наближається до південнослов’янської, зокрема, сербської. Іван Огієнко, до речі, колись писав: “Українець, який ніколи не чув російської мови, швидше зрозуміє серба, аніж росіянина”. За фонетикою російська більш споріднена з польською, аніж з українською.

– Ви не боїтеся, що ваше твердження – “українська мова багатша за російську” можуть піддати сумнівам?

– Не боюся. Я не кажу, що російська бідніша, але українська – багатша, у неї синонімічні ряди – здоровенні. Навіть візьміть таке слово як “общественный”: в українській – це і “громадський”, і “суспільний”.

– Після тих чи інших знакових подій в історії народу виникають нові слова, наприклад, під час Майдану ми дізналися, хто такі “тітушки”. Як ви думаєте, ці слова приживуться?

– Ні. Вони стануть історизмами.

– Багато хто не сприймає таких термінів, як “етер”, “катедра” тощо. Мовляв, це діаспора так говорить. Що з цим робити?

– Використовувати різні аналоги, вживати паралельно. Головне – щоб слово було зрозумілим. Негативним є захаращення нашої мови англійськими словами. Наприклад, модне «онлайн». Навіщо засмічувати мову такими суржиками, коли є свої слова – навпростець, прямо. Наприклад, французи не дозволяють такого. У них навіть комп’ютерним термінам придумали французькі аналоги. І ми знайшли б. Не хочемо, бо лінуємося.

– Але ж мовознавці повинні підказувати, як треба застосовувати іноземні слова, як оберігати мову від засмічування.

– Це має бути завданням Інституту української мови. Не достатньо писати лише дисертації, повинна бути ще й практична користь. Вони повинні встановлювати оті норми, про які ви згадали. Такі інституції в інших країнах є. До них звертаються, вони надають консультації. До речі, до виконання Концепції розвитку української мови, на мою думку, варто залучити Інститут української мови.

– Відчувається негативний вплив мови інтернету. Вона засмічує…

– Тому має бути мовна цензура. Скажімо, стан повітря, води контролює санітарна служба. А хто відповідає за мову, щоб вона не була забруднена?

– Ніхто. Запитаємо про таке: ви – автор 30 підручників з української мови для середньої та вищої школи, але досі – кандидат філологічних наук. Чи не парадокс? Хоча мали б бути академіком. Що завадило стати доктором наук? Націоналістичні погляди?

– Вважаю, що суть не в званнях чи титулах, а в тому, чи зробив ти по максимуму, у тому, що вмієш і можеш. Коли в умовах утиску і переслідувань мене звільнили з Інституту літератури імені Тараса Шевченка, заборонивши публікувати будь-що, я перекладав – із сербської, хорватської, македонської, словенської, чеської мов. Це майже півтора десятка прозових книжок, хоча, не завжди вдавалося їх друкувати під власним прізвищем. Такі були часи.

– Коли працювали в Інституті літератури, спілкувалися із Василем Стусом? Яким він вам запам’ятався?

– Аякже, ми були добрими друзями. Жили недалеко один від одного. Із “шістдесятниками” Юрієм Бадзьом, Іваном Світличним товаришував. У Василя Стуса було супервідчуття національної несправедливості – чому за нас вирішують…

– Як ви оцінюєте художню мову молодих літераторів, письменників?

– На жаль, багато творів сучасних письменників не можна назвати художньою літературою. Під впливом Заходу пересипають мову нецензурними словами.

– Чим живе зараз мовознавець Іван Ющук? З чого складається ваш день?

– Маю таких “співрозмовників”: видання “Освіта”, “Слово Просвіти”, “Дивослово”. Тільки щось станеться, чи щось схвилює – сідаю і пишу на цю тему. Я, до речі, щочетверга ще й веду радіопередачу “Як ми говоримо” на радіо “Культура”.

– Що вам допомагає в роботі? Розкажіть, будь ласка, про родину.

– Син Олег сьогодні живе й працює в Німеччині, головний інженер з електроніки у відомій світовій компанії, складає комп’ютерні програми. Свого часу він ще старшокласником посів перше місце на олімпіаді з фізики в Радянському Союзі, перше місце на міжнародній олімпіаді. Маю внуків – старший, Олег, навчався в Німеччині і Франції, нині в аспірантурі; Олександр також навчається в університеті, а молодший закінчує школу. Хлопці знають українську мову. А донька – доцент політехнічного університету в Києві, закінчила факультет кібернетики, кандидат технічних наук. Її старший син закінчив Києво-Могилянську академію, зараз навчається в аспірантурі, археологія, там вчиться і внучка, обрала хімію. Мовознавців, на жаль, в родині нема.

– А що вас захоплює, окрім науки?

– Маю дачу на Осокорках, люблю працювати на землі.

– Які ваші улюблені місця в Києві?

– Володимирська гірка. Кращого місця нема у світі.

– Ви оптиміст за натурою?

– Мабуть.

 

Світлана Ковальова

Facebook Comments