Все більше українців свідомо обирає українську мову. За останнім переписом, який відбувся, правда, ще у 2001 році, українську мову вважають рідною 32,6 млн. респондентів (67,5 % населення України), зараз, звісно, ця кількість збільшилася.

І якраз на цьому етапі не обходиться без крайнощів. Навіть власне українські слова вважаються русизмами (останнім часом часто термін “русизм” замінюють на “росіянізм”), кальками з російської мови, відголосом радянщини, хоча часто це буває зовсім не так.

У полоні стереотипів

Багато з тих слів, які ми вважаємо російськими, насправді українські. Приміром, слово “город”зустрічається ще в 1693 році в “Думі про козака Голоту” – “У городі Килії татарин сидить бородатий…”. Або в назвах міст – “Вишгород”,  “Городок”, “Городище” тощо.

Якраз церковнослов’янське  “град” – неповноголосе, що характерне російській мові, а “город” зберігає суто українське повноголосся. Але для того, щоб ніхто не запідозрив нас у вживанні русизмів, ми використовуємо польське слово “місто”.

Або слова із закінченням на -я чи  -ая.  “Стоїть гора високая” написав ще Глібов, і ця пісня народна, тобто і слова, й ідея пісні визнані народом. Загалом український фольклор дуже багатий на слова з подібними закінченнями, які ми вважаємо російськими: “Зеленеє жито, зелене”, “Ой наливайте повнії чаші”. Та й, власне, держава УНР називалась не “Народна” республіка, а “Народня”.

Або ще січові стрільці співали “Лента за лентою набої подавай”. Але слово “лента” для нас – русизм, і ми самі винні в цьому.

“Слово про Ігорів похід” (кінець ХІІ ст.) – ціла історична “мовна енциклопедія”. У ньому відбито і повноголосся (ворота, голова, полонені, хороброе), і є слова, які ми нині вважаємо русизмами  (господине, велить), і дієслова з м’якими закінченнями -ть (велить, плачуть).

Але вона була привласнена старшим братом або по праву старшинства, або в радянський період, коли відбувалася загальна русифікація. І через це особливо наполегливі борці за чистоту української мови намагаються таких слів уникати.

Трохи з історії мови

Звичайно, щоб вважати такі слова власне українськими і сміливо вживати їх, краще мати наукові підтвердження тому, що вони наші. З приводу виникнення української мови загалом також існує багато думок, зокрама дві такі концепції:

  • концепція академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов’янської мови;
  • концепція російського мовознавця Олексія Шахматова — українська мова виникла зі спільноруської прамови, від якої походять й інші “руські мови” (російська та білоруська).

“Зачіпка” в даному випадку – в твердженні,  що українська мова належить до групи слов’янських мов, основою якої, у свою чергу, стала давньоруська мова.

Бо зараз, відкриваючи нове в історії Київської Русі, уже важко погодитися з тим, що в Київській Русі відбулося етнічне єднання трьох народів, про що нам досить переконливо розказували в школі.

Адже різні території Київської Русі хоч і переділялися досить часто, жили осібно. Об’єднувала східних слов’ян влада київського князя і функціонування службовців та військових, які мали контактувати з усіма верствами населення, але основна ж маса населення була міцно пов’язана зі своєю територією і мовою.

Тому походження найважливіших українських слів слід шукати саме в санскриті, а не в російській, німецькій, турецькій, грецькій та інших мовах, які виникли значно пізніше. Самим свідченням того, що праукраїнська мова поширилася по всій земній кулі, є давні топоніми й гідроніми, які збереглися до наших днів.

Багатьох у цьому зв’язку зацікавить книга Степана Наливайченка “Індоарійські таємниці України”, у якій також говориться про давність української мови.

Вживаючи слово, яке може видатися, приміром, русизмом, добре було б знати, де вперше це слово виникло і чи не поцупили його в нас на якомусь етапі загальної русифікації.

Самородок чи виродок? Чому дехто цурається своєї мови

Знову ж таки, певна ідеологія навіть на рівні підсвідомості залишає свій глибокий слід у поглядах.

Ще російський вчений Михайло Погодін проштовхував у наукові кола думку про «зіпсованість» української мови через литовсько-польське насилля, вплив цих мов на українську, бо вважав, що після татаро-монгольської навали все населення Київської Русі пішло на північ, а  Україну заселили вихідці з польських земель.

Тоді з’являються такі цитати, як “Літературна мова Малоросії XVI—XVII століть – це якийсь виродок серед мов південноросійської, церковнослов’янської та особливо польської”.

І навіть Солженіцин у своїй брошурі “Как нам обустроить Россию” визначає українську мову не інакше, як “спотворена ненародна мова, нашпигована німецькими та польськими словами”. 

Володимир Селезньов у книзі «Мовні війни» комплексно розглянув ці та інші мовні питання, міфи про «зіпсованість» української мови полонізмами, «галицизмами», неологізмами тощо.

Українська мова – не наріччя

Звичайно, і мовознавці, й небайдужі українці розуміли справжню суть власної мови і говорили про це.

“Багато російських учених твердили, ніби українська мова – то тільки наріччя мови російської, а польських – наріччя польської. Це чисто суб’єктивні політичні твердження, на науці не оперті. Народ чи нація постає з племен, племена з родів; так само постає й мова зі своїх племінних говірок. Зрештою, термін язик-мова, наріччя, говірка — це все умовні терміни, для окреслення яких нема сталого змісту, нема й ясної межі між ними”. І. І. Огієнко (отець Іларіон),  український вчений, митрополит УАПЦ, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви.

 Радянська мова

Останні зміни до правопису були запропоновані  в 1999 році, але вони так і не були затверджені. І ці, що внесені, і нові, які нині пропонують мовознавці, звісно, покращать позицію української мови і її міць.

А головне – знімуть комплекс меншовартості мови, бо відновлять її місце на мовній мапі світу. Це станеться і тому, що запропоновано внести в правопис ті зміни, які були скасовані в процесі радянізації мови.

У нас були слова на “и” : индик, инший, иней. Ці слова виключили з мови русифікатори, бо в російській мові нема слів на букву “и”, є лише на букву “і”.

У Грушевського “Історію України-Руси”, а не Русі. Так само тоді казали “крови”, “любови”, “смерти”. Це наші споконвічні форми. Тепер в цих словах в кінці ми пишемо “і”, бо в російських словах там теж пишеться “і”.

І хоч у нас кажуть, що українська літературна мова – це мова Шевченка, але є навіть цілий словник мови Шевченка на 10 000 слів, який містить чимало таких слів, які зараз відсутні у мові. Знову ж таки – через наше незнання або комплекси.

Помилкові русизми

Чималий пласт слів Шевченка, Котляревського, Лесі Українки і Франка виключили зі словників у 1917-1933 роках. Їх також помилково почали вважати русизмами або суржиком.

Суржик – це власне і є мова, насичена русизмами і навпаки – русизм є тим елементом, що перетворює мову на суржик. Об’єктивним критерієм приналежності чи неприналежності слова до тієї чи іншої мови вважається словник”. Вікіпедія

Запозичення, русизми і суржик – також поняття різні.

Суржик спотворює мову, бо слово на суржику не відноситься до жодної. Чи слово “понятно” замість “зрозуміло” є русизмом чи суржиком? Те саме про “поняв?” та “зрозумів?” або “скільки врем’я” замість “котра година?”.

Бути правим чи мати рацію? Їхати в метро чи у метрі?

Такі й подібні приклади – чудовий доказ тому, що ми, українці, думаємо над тим, що і як уживати в мовленні.

Ось як це відбувається в наукових колах. Олександр Пономарів (Культура слова: мовностилістичні поради, 2003, с. 148-149) та Іван Вихованець (Розмовляймо українською, 2012), кажуть, що “бути правим” – це калькований вислів з російської мови. У значенні “мати слушну думку” найближчі його відповідники в українській мові – мати рацію та ваша (твоя) правда.

Інша частина мовознавців з цим не погоджується ( відома їхня дискусія ще з 2011 р.). Їх не влаштовує те, що мати рацію – це найкращий відповідник до русизму “бути правим”, оскільки ключове слово у фразеологізмі-відповіднику – рація – запозичене з латині.

Прихована мовна війна

У час незалежності були дві спроби повернути українській мові її споконвічні риси. Поставили на голосування 32 українських риси мови. Запитували в людей, чи хотіли би вони повернення, приміром, букви “ґ” ?

Звісно, багатьох українців влаштовує все, як є, і будь-які зміни їх не те що лякають, але напружують. Тому з 32 рис споконвічної української мови поки що повернуті лише 10.

Тому так багато мовних питань і досі залишаються відкритими – на рівні дискусій, суперечок, а то і війни. Мовна війна, нехай і прихована, триває. І завершити її може наше покоління, просто вивчивши історію своєї мови, занурившись у її джерела і усвідомивши всю важливість наявності власної мови, а не запозиченої деінде чи насильно нав’язаної. Так, це величезна робота, але рідна мова того варта.

Тетяна Зінченко, джерело статті – Еспресо.TV

 

Facebook Comments