15 червня Україна відзначає 75-річний ювілей Івана Миколайчука – актора, режисера, сценариста, який був одним з найяскравіших і багатогранних талантів в історії вітчизняного кінематографа.
Іван Васильович пішов з життя в 1987 році, не доживши до свого п’ятдесятиріччя. Йому не довелося стати свідком ані щасливих, ані трагічних змін і подій, що відбулися в житті його Батьківщини і її кінематографа, який він так любив і відчував так тонко, що режисура здавалася єдиним можливим продовженням його акторської долі.
Його ролі в «Тінях забутих предків», «Сні», «Анничці», «Камінному хресті», «Білому птаху з чорною ознакою», акторська і режисерська робота в картині «Вавилон ХХ» стали класикою, вплинули на сучасників Миколайчука і наступні покоління.
Cultprostrir вирішив привітати майстра з ювілеєм присвятою-фантазією, для чого звернувся з такими запитаннями до сучасних українських режисерів:
- Що перше спадає на думку, коли ви чуєте ім’я Івана Миколайчука, який образ малює уява?
- У якій ролі ви б хотіли зняти, зрежисирувати Івана Миколайчука?
- Який з сучасних образів вітчизняного і світового кіно, на ваш погляд, Миколайчук зіграв би сьогодні найбільш органічно?
Режисери по-різному реагували на поставлені запитання. Хтось із задоволенням приймався фантазувати. Один відомий кінематографіст, який побажав залишитися неназваним, сказав, що «на жаль, сьогодні Миколайчук не знімався б і гірко пив». Хтось захоплено ділився своїми глядацькими враженнями і спогадами. Хтось стверджував, що історія не знає умовного способу. Але всі визнавали неординарний талант Івана Васильовича.
Володимир Тихий
Перше, про що я думаю, згадуючи Івана Миколайчука, це фільм «Вавилон ХХ», де він і грав, і виступав в якості режисера. Це, мабуть, головна асоціація, що виникає в уяві, коли чую його ім’я.
Не можу сказати, що я б хотів знімати подібний фільм з Миколайчуком, але мені, як глядачу, було б дуже цікаво побачити його в ролі гоголівського Тараса Бульби.
Що стосується сучасності, то, мені здається, сьогодні Миколайчук знімав би якусь містичну історію, пов’язану з фантастичним жанром. Можливо, він би і грав в цьому фільмі. Думаю, це була б його режисерська і акторська фантазія на тему, якою могла б бути наша країна в майбутньому – через 30-50 років.
Наріман Алієв
Перше, що мені спадає на думку, коли я чую ім’я Івана Васильовича Миколайчука, це мій ВНЗ, який неофіційно називався його ім’ям. До того, як я вступив до цього навчального закладу, я навіть не чув про нього, як і про багатьох інших «титанів» українського кінематографу.
Найглибше враження з його робіт на мене справив «Вавилон ХХ», при чому, це був раз третій або четвертий, коли я намагався його подивитися. Це дуже дорослий твір, пронизаний мудрістю і болем, до якого я ще не доріс. Можливо, треба буде його ще раз переглянути років за десять-двадцять. І я чекає на ці перегляди. Я дорожу такими фільмами, в яких кожен раз ти бачиш щось нове. Для мене це, напевно, один з найбільш українських фільмів, який розповідає про націю більше, ніж весь шкільний курс історії та етнографії.
Для мене було б великою честю, якби Іван Васильович міг виконати роль батька в будь-якому з моїх фільмів. Адже весь той біль і мудрість, про які я говорив, виражалися в одному його погляді, якого так не вистачає в сучасному кінематографі.
Вікторія Трофименко
Перше, що спадає на думку: «Тіні забутих предків», Іванко, Чернівці.
Мені складно сказати, в якій ролі я б мріяла його зняти, тому що його вже немає. Я не можу хотіти зняти людину, якої немає в живих. Але його типаж був настільки універсальним, що в принципі він міг зіграти кого завгодно.
Коли я чую ім’я Івана Миколайчука, в моїй уяві постає гармонійна людина з притч Григорія Сковороди.
Цікаво, звичайно, було б уявити людину, яка не знає епоху мобільних телефонів і Інтернету в такому суперсучасному світі, зробити з нього такого ламберсексуала, з бородою, як Крістофер Хів’ю, і представити його або в якомусь фентезі типу «Володаря кілець», або в образі хіпстера айтішника. І щоб він максимально документально існував в кадрі.
Мені було б цікаво таке вибудуване на контрастах поєднання, думаю – йому теж.
Напевно, В «Лобстері» Миколайчук зміг би зіграти головну роль. Зовнішність у нього була така універсальна, як у шпигуна, не особливо яскрава, виразна, тому з нього кого завгодно можна було б зробити. Головне, що актор він хороший. Будь-який фільм, який не візьми, йому б підійшов. Обмеження могли б бути лише вікові і за національною ознакою.
Роман Бондарчук
Відразу згадую, як приїхав на консультацію до Києва, вступати на режисуру. Я дізнався, що курс набирає Юрій Герасимович Іллєнко і пішов шукати, де можна подивитися його фільми. У кінотеатрі «Київ» (тоді ще до ремонту) йшли «Тіні забутих предків».
Я сидів в залі ще з п’ятьма глядачами і не міг повірити в те, що кіно може бути і таким. Потім я замовив перезапис касет і «Білого птаха з чорною ознакою» дивився вже вдома, в Херсоні. Було погано видно, багато сцен доводилося собі уявляти, але в голові з’явилася чітка думка, що я не хочу займатися нічим іншим, крім кіно. Є магія в Миколайчука, і в цих фільмах з його участю. Сьогодні він би міг зіграти кого завгодно – і козака Мамая, і воїна АТО.
Остап Костюк
Коли я чую ім’я Івана Миколайчука, в моїй уяві постає гармонійна людина з притч Григорія Сковороди. Рідний образ. Думаю для багатьох українців Миколайчук є багатоликим, народним персонажем. Адже відразу виникають в пам’яті кілька його відомих героїв – і гуцул, і запорожець, і поет.
Але найближчим для мене є його зрілий характер з «Вавилону XX» – народний мудрець Фабіан. Такий збірний народний типаж з діогенівським способом мислення. Думаю, в цьому сільському мудреці Миколайчук найближче підійшов до світу Григорія Сковороди. Але це так, перша думка і досить абстрактна.
У певному сенсі, він став, як Енді Уорхол і Че Гевара – символом, образом, втіленням часу. З позиції сьогоднішнього дня він став «обличчям на майці», а це найвище, чого можна досягти в поп-культурі.
Напевно, все ж, не можна людину, багатогранного актора, сценариста і режисера звести до якогось одного персонажа. Це «світ, який зробив Іван з Чорторія». І в цьому світі живуть поети, художники, трагічні борці, прості трудівники, і, звичайно, мудреці, які без іронії дивляться на абсурдність «нашого» світу.
Чесно кажучи, не брався б навіть думати про якесь конкретне «застосування» таланту Миколайчука в сучасних умовах. У його роботах видно, що він любив парадоксальних героїв. І цей його шлях – від історичних і народних персонажів до пошуків героя-сучасника.
Якщо чого і хотілося б, так тільки щоб він творив зараз. У більшості його образів основним є питання честі, а це і є питання людяності всіх часів. Насправді, цікаво, як би він сам проявився в наших умовах «задекларованої свободи творчості». Що було б його об’єктом в наш час? Не знаю. Розумію тільки, що такого подвижника дуже бракує нині. У наш час кіноакторам так не вистачає його органічності, виваженості та жвавості його голосу, так не вистачає мудрості його небилиць.
Олена Дем’яненко
Перше, що спадає на думку – «Вавилон ХХ». Для мене Миколайчук, насамперед, режисер цього фільму. Про Миколайчука-людину дізналася з розповідей Лариси Кадочникової.
Дуже люблю її розповідь про Париж. Вони з Миколайчуком опинилися в Парижі вперше по дорозі до Аргентини. Пішли гуляти, було вже темно. І Лариса злякалася, що вони заблукали і не знайдуть дороги до готелю. А Миколайчук сказав, що він знає дорогу, тому що в минулому житті тут жив і впізнає вулиці і будинки. І привів її до готелю.
Миколайчук сьогодні? Не уявляю. Він для мене символ свого зоряного часу українського кіно. Молоді, енергійні, талановиті, «могутня купка». Не уявляю собі його старим. Мабуть, людина, яка виразила свій час, залишається в ньому.
Мирослав Слабошпицький
Я не згоден з умоглядністю питань – ані життя, ані мистецтво не знають умовного способу, тому просто буду говорити про Івана Миколайчука.
По-перше, Миколайчука я бачив живим. Абсолютно цього не пам’ятаю, але знаю зі слів батька, Михайла Слабошпицького. У Будинку творчості в Ірпені він писав якийсь сценарій з Іваном Драчем, і до них приїхав Миколайчук. Я теж там був з батьком, але тоді в 1981 році, я був зовсім маленьким, тому зустрічі не пам’ятаю.
У моєму розумінні Миколайчук став головною зіркою українського поетичного кіно. На мій погляд, він не був інтернаціональною зіркою в СРСР. Хоча я можу помилятися в цьому. Але на відміну від Леоніда Бикова, Борислава Брондукова, Богдана Ступки, що входили в якийсь пантеон артистів СРСР, Миколайчук не так часто знімався в радянських фільмах на інших студіях, і досить складно уявити, як він сьогодні грає, умовно кажучи, «Тіні забутих предків», а завтра в Москві виконує роль комсомольця, яки вперше приїхав до столиці.
Іван Миколайчук
Миколайчук – наше явище, він був флагманом української кіноволни, як, наприклад, Збігнєв Цибульський був флагманом кіноволни польської. Думаю, це коректне порівняння: і рання смерть, і трагічна доля, і багатогранний талант.
Миколайчук тут став головною зіркою. Коли ми говоримо про німе кіно, бачимо Чарлі Чапліна. Говоримо про українське поетичне кіно – бачимо обличчя Івана Миколайчука. І це дуже важливо. У певному сенсі, він став, як Енді Уорхол і Че Гевара – символом, образом, втіленням часу. З позиції сьогоднішнього дня він став «обличчям на майці», а це найвище, чого можна досягти в поп-культурі.
Цінність Миколайчука саме в тому, що він, завдяки своєму таланту, божому промислу, долі виявився кіненематографістом, який повністю висловив якийсь культурний пласт свого часу, став іконою, архетиповим образом цього часу. І це найбільше щастя, удача і везіння для будь-якого актора.
Надія Заварова
Редактор розділу “Кіно”
Cultprostir.ua
Джерело: http://cultprostir.ua/uk/post/rezhiseri-rozpovili-kogo-ivan-mikolaychuk-zigrav-bi-v-suchasnomu-kino