Останнім часом значно ускладнилося вирішення питання утвердження статусу й авторитету державної української мови. Уперше за багато років незалежності в суспільно-державній практиці ігнорування 10-ї статті Конституції України набуло небачених досі масштабів. Без правових обґрунтувань, громадсько-державного діалогу, в односторонньому порядку “денонсовано” рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року. Замість цих вищих нормативних актів в обхід не тільки 10-ї, а й 8-ї конституційної статті, де записано, що найвищий Закон має пряму дію, нація “отримала” українофобський закон “Ківалова-Колесніченка”. Беззаперечно, що після його ухвалення (3.06.2012) проблеми зміцнення української державності, консолідації, збереження і розвитку національної свідомості й ідентичності стали ще більше загострюватися.
Квола опозиційність 2012 р. українського спектра політиків, які страждали на декларативність, а частина із них і прямо й світоглядно була пов’язана “родинністю” з малоросами й українофобами, не створила надійного громадянського спротиву ухваленню цього принизливого закону. Тоталітаризм влади, соціальна зубожілість, національна напівпритомність значної частини населення України слугували значним підґрунтям для утвердження цієї українофобської принизливої ходи. Найбільш чітким індикатором суспільного і державного стану щодо його негативного впливу є реальна діяльність і поведінкові норми нинішньої “післямайданної” влади. У сучасному словнику української мови найбільш адекватно мовну політику влади щодо закону “Ка-Ка” відображає слово “мімікрія” як “безпринципна відмова від своїх переконань, пристосування до обставин, до чужих поглядів заради безконфліктного існування”.
Народ добре пам’ятає запальні промови тодішніх “вождів” української парламентської опозиції про недопустимість ухвалення згаданого закону, як і “загадкове” непідписання прийнятого 2014 р. акта про його анулювання, як і надання йому нині режиму найкращого сприяння в стінах нинішньої ВР України, Уряду, Адміністрації Президента, центральних і регіональних відомств і установ. Ми отримали повний розгул “мовної демократії” (читай російської мови і цінностей “русcкого міра”) в усіх сферах життєдіяльності. Якщо детальніше аналізувати державну мовну політику в контексті дії цього закону, то за певними напрямами влада стала ще запопадливішою перед чужою мовою, культурою, ментальністю, ніж того “вимагає” принизливий для кожного українця (не “малороса”!) осучаснений “валуєвський” циркуляр.
Адже, коли стаття 29 (Мова Збройних Сил України та військових формувань) визначає, що мовою статутів, документів, команд і т. ін. є не тільки державна мова, то чому це не виконується, а триває обслуговування іноземною мовою агресора. Чому так відверто і безкарно в міліцейсько-поліцейському відомстві ігнорують державну мову, а новостворені патрульні структури разом з їхніми командирами, нібито оберігаючи законність не в столиці України – Києві, а в столиці “русcкого міра”, безупинно “шкварять” на “общєпонятном”. Оскільки неважливо, якою мовою, головне – справно і професійно робити своє. Дежавю. Україна це вже багато разів чула і бачила. Сьогоднішні реалії лише стверджують, що там, де громадянське суспільство і влада, яку народ обрав, нація ігнорують традицію, мову, культуру, історію, національну пам’ять рідної землі, від якої походить назва Держави, панують злидні, занапащується дух, утрачається національно-оберігаючий імунітет, частіше стаються трагедії і спалахують війни. Варто нагадати, що згідно з переписом населення 2001 р. 85,2 % етнічних українців назвали рідною українську мову, а 14,8% – російську, причому на Сході і Півдні останніх мешкало 87,9%.
Не можна не акцентувати увагу й на тому, що серед 62-х запропонованих для модернізації України реформ, так і не знайшлося місця для найголовнішої – виховання нації. Бо саме вона, а не будівництво доріг, і навіть адміністративна чи антикорупційна реформи, за всієї їхньої значущості, є найбільш стратегічною і системною.
Отже, підсумовуючи вищезазначене, проблеми і стратегічні завдання захисту, збереження, розвитку української нації і держави торкаються усіх сфер суспільного життя. Вони потребують звитяжної праці і героїки, інтелекту й невгасимості духу, громадянськості й патріотизму. Але за будь-яких обставин, історичних переломів долати завали на шляху здатен тільки світоглядно вихований, політично єдиний народ. Історична галерея видатних українців як воістину великий приклад для наслідування мусить слугувати творенню не скаліченої духовної Особистості і нації. І таким українець буде тоді, “коли його сформує і довершить власна держава” через національну культуру, освіту, інформаційний простір, націєзберігаючу політику.
Георгій Філіпчук “Мовна денонсація: “Камо грядеши…”, владо?”. – Слово Просвіти. – 15 (59), 14 – 20 квітня 2016. – С. 4.