Казкову провінційну дурницю, ніби колись лінгвісти визначали ступінь милозвучності різних мов і поставили українську чи то на друге, чи то на перше місце у світі, варто міцно забути, щоби не червоніти перед іноземцями. Для кожного мовця його рідна мова, якою він володіє з дитинства, найгарніша, наймилозвучніша. Вочевидь, для африканського бушмена такою буде його койсанська, у ній до того ж є унікальні клацаючі звуки, яких немає в жодній іншій мовній сім’ї світу. Для в’єтнамця — в’єтнамська, у якій шість різних тонів голосних, що мають фонематичне навантаження. Для росіянина — російська, без запитань, звісно ж, це не предмет дискусій.Питання стосовно принципово більшої розвиненості тієї чи тієї мови порівняно з іншими значною мірою такий самий забобон. Здавалося б, німецька має всі переваги, коли треба формулювати думки в царині філософії (бо попрацювали покоління гігантів від Канта до Віттґенштайна) — досвід видавництва «Дух і Літера», яке чудово переклало українською багатотомний «Європейський словник філософій», доводить, що немає таких смислових лакун, які неможливо було б заповнити. На стадії формування літературної мови (стадії, яку українська, попри всі перешкоди, пройшла років півтораста тому) в разі браку того чи іншого слова доводиться вдаватися до неологізмів або кальок, як це було в чеській або івриті, але буквально кілька випадків уживання — і лексична одиниця міцно посідає своє місце в словнику. Існує поширена байка, що, мовляв, у мові ескімосів є кількадесят слів, якими вони позначають сніг. Насправді виявилося, що всі ці конструкції синтетичні, їх можна передати в інших мовах описово, тобто перевага уявна. У тому й особливість людських мов, що справжніх неперекладностей немає, ідеться лише про компактність висловлювання, про економію зусиль.
То чому ж у такому разі краще послуговуватися саме українською? Є кілька простих міркувань. Перше: будь-яка мова — це в знятому вигляді сума текстів, які були нею артикульовані, це концентрований досвід поколінь, це думки та емоції, які в ній так чи так закарбувалися. Відмова, забуття — незворотна втрата безцінної в чомусь інформації, а гуманітарний пафос кінця XX — початку XXI століття полягає саме в тому, що кожна одиниця культури має бути збережена в інтересах усього людства. Якщо українці не збережуть свою мову в живому, активному, а не музейному, архівному вигляді, за них це не зробить ніхто.
По-друге, рано забувати про період імперської дискримінації, коли українцям у різний спосіб заборонялося або перешкоджалося бути собою. У багатьох сенсах ця дискримінація триває досі, тільки тепер її здійснюють інерція, спотворений ринок і невпинна агресивна експансія колишньої метрополії. Тут перевага російської сприймається як продовження травми, яка ніколи не відходила в минуле. Дозволю собі згадати в принципі відому історію, яку я особисто чув від Леоніда Плюща: наприкінці 1960-х він, російськомовний київський математик, запевняв україномовного редактора Євгена Сверстюка, що ніяких утисків української мови в тодішній столиці УРСР немає. Євген Олександрович просто запропонував товаришеві цілий день без перерви поспілкуватися скрізь українською: на роботі, у магазині, у транспорті… Наступного дня Леонід Іванович чесно визнав: він навіть не уявляв, які приниження відчувають носії української в щоденному житті. Нині, дякувати Богові, все вже не так критично, але неможливість обходитися своєю мовою у своїй країні не лише є зазіханням на природні права громадян, а й створює напруження в суспільстві з непередбачуваними наслідками. Зрештою, йдеться про елементарну справедливість стосовно так чи так корінного населення. Право й справедливість на боці україномовних українців. Крапка.
Ну й, по-третє, чимало українців від початку 2014 року сприймають російську як мову ворога, себто мову ворожої держави, і той факт, що значна частка патріотів, як було сказано, послуговується російською, ніяк цю суб’єктивну оцінку не нівелює. Дехто зі співвітчизників не зовсім безпідставно вважає, що, доки існує мовне питання, український суверенітет перебуває під загрозою.
Можливо, комусь цих аргументів замало, але далі буде.
Джерело: http://tyzhden.ua/Columns/50/157087