Національне відродження народу після віків денаціоналізації — це людське право тих, кого примусово денаціоналізовано. Такого права не записано у міжнародніх пактах про людські права, бо у виробленні цих документів не брали участі представники денаціоналізованих народів. А ті, хто не зазнав денаціоналізації, не могли зформулювати прав на те, що їм не боліло.
Але факти денаціоналізації, лінгвоциду, етноциду — це реальні факти історії, і, засуджуючи їх, світ має визнати ліквідацію цих фактів — національне відродження — невід’ємним правом асимільованих народів. Це право випливає із самого поняття юридичної справедливості, так само, як право на повернення потерпілому награбованого майна. У даному разі пограбовано духовість народу. В Україні такий грабунок чинено не одне століття (!). Але награбоване повертають нащадкам власників і після сотень років.
Відроджена держава духовно пограбованого народу має надати цьому народові право на національне відродження. Історія знає приклади такого відродження і приклади таких держав.
Коли з різних країн світу з’їхалися до Ізраїлю примусово або під тиском обставин русифіковані, польонізовані, германізовані, американізовані гебреї, держава Ізраїль забезпечила їм відродження національної культури на базі старогебрейської мови.
Процес цей глибоко демократичний та історично справедливий: повернення відродженій нації її національного обличчя.
Саме на таке повернення мають право примусово русифіковані українці.
Тут і постає питання: що саме повертати? Українська ж мова зазнала з боку імперських структур брутального калічення та “інтернаціоналізації”. Виглядає, що передусім треба повернути українське обличчя самій українській мові.
Українська мова, як і всяка інша мова, це колективний твір сотень поколінь. І хоч творили вони його стихійно, продовж століть, твір цей має свої внутрішні закони, свою характерну тональність, своє неповторне обличчя — усе те, що коротко окреслено словом секрети.
Знаючи ці секрети, ми зможемо очистити рідну мову від суржику, повернути їй і собі самим національне обличчя.
Цій меті і присвячено дане дослідження.
Святослав Караванський, Дейтон, листопад 1992 року.
Святослав Караванський (24 грудня 1920, Одеса – 17 грудня 2016, Балтимор, США) – український мовознавець, поет, перекладач, журналіст, автор самвидаву. Багатолітній в’язень концтаборів СРСР 1944-1960, 1965-1979. Член ОУН. З 1979 року – в еміграції.
Читати більше:
Караванський. Фанат української мови з Одеси, якого 31 рік тримали за ґратами