Українська мова, її минуле і майбутнє через призму сучасності, міфи і реальність. Про все це говорили у рамках лекції-дискусії, що відбулась у книгарні «Є». Конспект записувала журналістка Леся Геник.
Лектором виступила відома українська письменниця, член НСПУ, доктор філологічних наук Ольга Деркачова. Вона й запропонувала відмовитися від деяких міфів, як від основоположних і першопричинних на шляху до вивчення і пропагування рідної мови. Адже мова, насамперед є засобом спілкування і не треба ставитися до неї як до музейного експонату. Міфи – це добре, але сьогодення показує, що цього не достатньо.
У нас є багато міфів, як позитивних, так і негативних. Але багаторічний досвід України показує, що ці міфи не працюють, – каже письменниця. – А якщо щось не працює, треба його залишати і йти далі. Ми стільки років говорили про те, які ми є «калинові», «сопілкові» і найкращі, але що далі? Ми бачимо ситуацію з мовою в Україні. Оце найкраще не працює. Можливо варто підійти до цього питання прагматично. Що мова не є музейним експонатом, а насамперед є засобом спілкування. Що мова обслуговує потреби соціуму, потреби нації. Чому про це не говорити?
Одним із найбільш поширених міфів про українську мову є те, начебто вона є другою або третьою у світі за милозвучністю після італійської та французької. Начебто у 1934 році у Парижі відбувся конкурс, де нашій мові надали такий статус. Але є одне «але». Немає жодних документів, які підтверджують проведення такого конкурсу і його результати. А, якщо зважити на ту обставину, що вперше про це заговорили аж у 1980 році, то й поготів підтвердження знайти годі.
Звісно, такий міф має право на існування, говорить Ольга Деркачова. І це навіть добре, що він існує, але керуватися ним не потрібно. Адже ми говоримо своєю мовою не тому, що вона найкраща, а тому що вона рідна.
Другим серед найпоширеніших міфів про українську мову є той, за яким вона, нібито, походить з однієї колиски з російською мовою. Проте, вагома дослідницька праця багатьох мовознавців довела, що це не так. Адже, якщо взяти до уваги спільні риси української і російської мов, то набагато більше спільностей зустрінемо, до прикладу, у словацькій мові чи білоруській.
Проте, в даному випадку видається дивним, що цей міф уперто кочує із підручника у підручник і в Україні назбирається чималенька кількість людей, які вважають, що це дійсно так.
Під час лекції зачіпали й інші, не менш важливі, питання, як от правопис чи відсутність оновленого словника української мови. На даний час є велика потреба у новому виправленому і допрацьованому правописі. Адже ми можемо спостерігати своєрідний правописний плюралізм, себто «пишу, як хочу» та правописні війни. І, як жартома говорить п. Ольга, якби зняти фільм на цю тему, вийшов би справжній бойовик. Та, мабуть, треба не забувати просту істину – правилам правопису підпорядковуються всі, навіть високоповажні чини.
Звичайно, зараз відчувається і потреба у новому словнику української мови, і в новому правописі, і в переосмислені багатьох речей, проте, найважливіше, полягає в тому, що мова вимагає дуже відповідального ставлення до себе. А щоб вона жила і розвивалася, ставала модною треба насамперед пропагувати її на власному прикладі.
Треба найперше говорити українською мовою. – наголошує Ольга Деркачова. – Говорити і пам’ятати, що перше, що нам бракує – це національної гідності. І не треба думати «какая разница», бо, мовляв, і так зрозуміють. Має бути розуміння, що в себе в державі я маю право і потребу говорити українською мовою. Кому не подобається, підлаштовуйтеся ви під мене, а не я під вас. Маємо розуміти, той момент, що зараз багато говорять українською мовою, ще не означає, що мова буде розвиватися. Адже для цього потрібний мовний фонд, відповідний мовний простір. Мова має бути інтегрована в культурно-мистецький і політично-економічний простір, сферу науки і техніки, та чого завгодно. Коли це буде так – мова і справді матиме усі шанси вижити.
Ольга Деркачова, як і багато-хто з нас, вважає, що українська мова має бути на всіх рівнях суспільного життя. Виняток може становити хіба що спілкування в родині. Вдома кожний має право послуговуватися тою мовою, яка йому до душі. Але коли ти виходиш за межі своєї родини, мусиш спілкуватися українською, бо живеш у цій державі і зобов ’ язаний її поважати. Ти ходиш по цій землі, дихаєш цим повітрям і маєш бути вдячний їй.
І, звичайно, чи не найважливішим для розвитку рідної мови є особистий внесок кожного українця. А це насамперед її вивчення. Адже говорити українською мовою і знати її – це абсолютно різні речі. Тож плекаймо свою «калинову» і «сопілкову», але не забуваймо, що її майбутнє залежить від кожного з нас.