Питанням захисту рідної мови опікуються в багатьох країнах, закріплюючи на законодавчому рівні статус державної мови і норми її використання.
Особливо гостро це питання постало у країнах, що відносно недавно здобули незалежність і прагнуть позбутися колоніальної спадщини. Але так само приділяють увагу мовному питанню і в країнах, де державність триває століття. Розгляньмо приклади мовного законодавства деяких країн і порівняймо їх із чинними нормами в Україні.
Естонія
Після здобуття незалежності перед Латвією, Литвою та Естонією постало завдання подолати росифікацію, що її зазнали ці країни під час радянської окупації. Це завдання втілилося у законодавстві балтійських країн. Зокрема, в Естонії перший закон про мову, ухвалений у 1989 році, мав перехідний характер. Він ставив за мету тимчасово закріпити принцип естонсько-російського білінгвізму, що на той момент було важливим кроком для підвищення статусу естонської мови. Наприклад, закон закріпив право клієнтів і споживачів сфери послуг обирати мову обслуговування, що на практиці змушувало одномовних російськомовних жителів вивчати естонську.
У 1995 року було ухвалено новий закон про мову, в якому естонську мову визнано єдиною державною, а всі інші мови вважають іноземними. Також ухвалили закон про громадянство, згідно з яким значна частина представників нетитульної нації отримала статус негромадян. При цьому їм надали право “натуралізуватися”, тобто скласти іспит з естонської.
Мовна політика країни мала завдання відродити Естонію як державу естонців. Але в основу формування нації поклали не етнічний принцип, а лінгвістичний. Тобто представником титульної нації може бути кожен, хто володіє державною мовою на належному рівні. У підсумку саме завдяки мовному законодавству було сформовано естонську еліту, і відбувся перехід влади від російськомовної меншини до титульної нації.
Латвія
Схожі процеси відбувались і в Латвії. Ухвалений у 1999 році “Закон про державну мову” проголошує “підтримку, захист і розвиток латиської мови”. Закон вводить обов’язкове знання державної мови не лише для представників держустанов, а й для співробітників компаній, у яких найбільша частка капіталу належить державі або органам місцевого самоврядування. Працівники приватних підприємств також повинні використовувати державну мову, якщо сфера діяльності підприємств впливає на громадську безпеку, здоров’я, моральність тощо. Працівники інших приватних підприємств та самозайняті особи мають обов’язково вільно володіти державною мовою. Як бачимо, законодавець не залишив жодної сфери діяльності, де можна було б узагалі обійтися без знання латиської мови. Навіть іноземні експерти, які працюють у Латвії, повинні володіти державною мовою або самотужки забезпечувати переклад.
Латиську мову проголошено обов’язковою для судочинства, діловодства, юридичної документації. Під час проведення міжнародних конференцій, конгресів та інших заходів латиська мова повинна бути однією з робочих мов заходу, а організатори мають забезпечити переклад державною мовою. Фільми та відео, які демонструють у публічних місцях, слід дублювати державною мовою або вони повинні мати латиські субтитри.
Цікаво, що документ також визначає орган, що здійснює нагляд за дотриманням цього закону –Центр державної мови, який перебуває під наглядом Міністерства юстиції.
Литва
Закон Литовської республіки “Про державну мову” закріплює обов’язкове володіння литовською мовою для керівників, службовців, чиновників державних і місцевих закладів, установ, компаній та організацій, керівників, службовців та офіцерів поліцейських, правоохоронних органів, установ зв’язку, транспорту, здоров’я і соціальної безпеки. Причому керівники згаданих служб та установ зобов’язані надавати послуги населенню державною мовою.
Так само, як і в Латвії, аудіовізуальні програми та кінофільми, які демонструють публічно, слід дублювати державною мовою або вони повинні мати литовські субтитри. Зазначено також, що назви й описи товарів і послуг, які надають у Литві, мають бути державною мовою. Контроль за виконанням закону покладено на спеціальний орган – Інспекцію з державної мови.
Польща
Польська Республіка, хоч і була позбавлена самостійності у зовнішній політиці під час перебування в соціалістичному “таборі”, але не втрачала незалежності, а польська ідентичність не підлягала сумніву. До того ж це одна з найбільш моноетнічних країн Європи – 96,74% населення, згідно з переписом 2012 року, ідентифікували себе як поляки. І тим не менше, тут існує закон “Про польську мову”, який проголошує захист польської мови та її популяризацію у світі. Звісно ж, польську проголошено єдиною державною мовою. Зазначено, що всі назви товарів і послуг, пропозицій, гарантійних умов тощо слід надавати польською мовою. Також польською повинні бути всі написи в публічних інституціях і в громадському транспорті. Закон визначає повноваження Ради польської мови, яка не менше ніж двічі на рік звітує Сейму та Сенату про стан захисту польської мови.
Франція
Здавалося б, французам не варто хвилюватися про рідну мову – мову світової літератури та науки. Втім, і в цій країні діє закон про використання французької мови. Зокрема, у ньому зазначено, що використання французької мови є обов’язковим для позначень, оголошень, презентацій, інструкцій до товарів, письмової, усної чи аудіовізуальної реклами. Крім того, всі написи й оголошення, розміщені на вулицях та в громадському транспорті, мають бути французькою мовою.
Україна
А що ж у нас? У нас досі діє сумнозвісний закон “Про засади державної мовної політики”. Сам текст закону – взірець неприхованого маніпулювання. Наприклад:
“Тести для зовнішнього оцінювання якості освіти укладають державною мовою. За бажанням особи тести надають у перекладі на регіональну мову або мову меншин…” (ст. 20);
“Результати науково-дослідних робіт оформлюють державною, регіональною мовою або мовою меншин, іншою мовою – за вибором виконавців робіт” (ст. 21);
“Виготовлення копій фільмів іноземного виробництва, які розповсюджують для показу в кінотеатрах, публічному комерційному відео і домашньому відео в Україні, відбувається мовою оригіналу або із дублюванням, озвученням чи субтитруванням державною мовою, або регіональними мовами, або мовами меншин” (ст. 23);
“Телерадіоорганізації України можуть на власний розсуд вести мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин, мовами міжнародного спілкування та іншими мовами” (ст. 24);
“Рекламні оголошення, повідомлення та інші форми аудіо- і візуальної рекламної продукції виконують державною мовою або іншою мовою на вибір рекламодавця” (Ст. 26)
І так майже в кожній галузі суспільних відносин, які регулює закон, трапляються ці “або”, які перетворюють закон на відверту шизофренію. Адже з таким самим успіхом законодавець міг написати просто “будь-якою мовою”, а сам закон назвати законом про відмову від будь-якої державної політики.
Попри те, що ще в 2014 році Верховна Рада проголосувала за скасування цього “закону Колесніченка-Ківалова”, він досі успішно діє. А якщо ми порівняємо його з відповідним законодавством країн Балтії, то дійдемо невтішного висновку: на законодавчому рівні у нас взагалі відсутня стратегія формування політичної нації на ґрунті української мови. І поки цей горезвісний закон не скасовано, годі сподіватись, що ми рухаємося тим шляхом, який пройшли країни Східної Європи. У кращому випадку ми не рухаємося взагалі, у гіршому – чекаємо лише нагоди, щоби повернутися до колоніального статусу.
Автор: Андрій Поляков
Джерело: Український простір